Розділ 2. Прогулянка

Ната відімкнула двері кімнати, закотила валізу, кинувши її на порозі, відразу відправилася в душ. Хотіла змити піт та пил з дороги. Потім ввімкнула у кімнаті кондиціонер, висушила волосся та зав’язала його у високий пучок, аби не заважало. Потім переодягнулася у чистий одяг і почала розпаковувати речі, складаючи їх до шафи. Коли сонце почало ховатися за обрій, а спека спала, вирішила прогулятися до моря, подихати свіжим повітря, а заодно все роздивитися. Накинула поверх сукні тонку бавовняну сорочку, знала, що морська погода досить оманлива: вдень спека, а увечері навпаки прохолодно.

Спустившись в хол готелю, запитала як пройти до пляжу і рушила в потрібному напрямку. Морське повітря і справді стало більш свіжим і приємно охолоджувало щоки. Ната зняла взуття і повільно пішла вздовж берега, відчуваючи, як теплий пісок м’яко прослизає між пальцями. Хвилі спокійно накочувалися на берег і так само неспішно відступали назад, залишаючи на піску мерехтливі сліди води. Купальника з собою вона не брала, але намочити ноги хотілося. Обережно ступивши вперед, дівчина відчула прохолоду моря. Вода приємно обгорнула щиколотки, змушуючи усміхнутися. Сонце вже сховалося за лінію горизонту, залишивши по собі розфарбоване небо. Удалині кружляли чайки. Ната заплющила очі й глибоко вдихнула. Вперше за довгий час їй не потрібно було нікуди поспішати, нікому нічого доводити й думати про проблеми. Був лише шум моря, легкий вітер і відчуття, ніби разом із кожною хвилею минуле поступово залишається десь далеко позаду.

Вона не хотіла згадувати той вечір, не хотіла знову чути його голос, сповнений роздратування та зневаги, не хотіла пам’ятати, як чоловік, якого вона кохала і з яким планувала майбутнє, дивився на неї так, ніби перед ним була чужа людина. «Ти нікудишня господиня, - кинув він тоді просто їй в обличчя. - Тебе цікавить тільки робота. Мені не потрібна дружина-кар’єристка».

Ці слова боляче врізалися в пам’ять. Наче всі роки стосунків, усі спільні мрії та обіцянки раптом втратили будь-яке значення. Він навіть не намагався зрозуміти, як багато вона працювала заради їхнього майбутнього. Не бачив безсонних ночей, втоми, постійних спроб усе встигнути. Для нього це звелося до одного простого висновку: вона недостатньо хороша. І хоча минуло вже кілька місяців, спогад про той день досі відгукувався тупим болем десь під серцем.

Ната різко розплющила очі й похитала головою, ніби намагаючись прогнати неприємний спогад. Ні. Вона приїхала сюди не для того, щоб знову переживати минуле. Чергова хвиля накотилася на берег і змочила поділ її легкої сукні.

- І чому я досі про це думаю? - тихо пробурмотіла сама до себе.

Можливо, тому що його слова влучили саме туди, де боліло найбільше. Вона завжди старалася бути ідеальною. Доброю донькою, відповідальною працівницею, уважною коханою. Намагалася все встигати, всім догодити. А в результаті почула, що цього недостатньо. Ната нахилилася і підняла гладеньку мушлю, яку щойно винесло на берег. Провела пальцями по її поверхні й кинула назад у воду.

- Досить, - рішуче сказала вона.

Досить жити минулим. Досить прокручувати в голові чужі образи. Якщо людина не змогла оцінити її справжню, то це говорить більше про нього, ніж про неї. Попереду її чекав відпочинок і вона збиралася нарешті пожити для себе.

Дівчина рушила далі вздовж узбережжя, насолоджуючись шумом хвиль. На пляжі майже нікого не залишилося. Лише неподалік стояла рятувальна вежа, а біля неї чоловік у темно-синій футболці щось перевіряв у металевій шафці. Вона ковзнула по ньому байдужим поглядом і вже хотіла пройти повз, коли раптом наступила на слизький камінь. Нога поїхала вперед.

- Ой!

Не встигла зрозуміти, що сталося, як сильна рука міцно схопила її за лікоть, не даючи впасти просто у воду. На кілька секунд світ ніби завмер. Ната підняла очі й зустрілася поглядом із знайомим незнайомцем – чоловіком, що допоміг їй у готелі і чиє ім’я вона не запитала.

- Обережніше!

І чомусь від звуку його голосу серце пропустило один удар.

- Як ви так швидко встигли підійти? – здивувалася.

- Це моя робота.

І тут Ната помітила нашивку на його футболці «Рятувальник».

- Дякую за допомогу, вже вдруге за день мене рятуєте.

- Радий допомогти.

- Я Ната. А вас як звати?

- Стас.

- Приємно познайомитися, Стасе.

- І мені, - відповів.

Десь позаду пролунав свисток. Чоловік озирнувся через плече.

- Мені час повертатися.

- Звісно.

Чомусь вона відчула легке розчарування. Він кивнув і рушив до рятувальної вежі. Ната дивилася йому вслід, поки висока постать не злилася з вечірніми сутінками.