7

Соломія

— Заходьте, мої любі! Як добре, що ви приїхали разом. Ходімо, чаєм вас напою.

Пані Марія відступила, пропускаючи нас до квартири. У передпокої пахло яблуками й чимось ванільним, а з кухні долинало тихе бурмотіння радіо. Я склала парасольку, зняла мокрі черевики й розстібнула пальто. Уже потягнула його з плечей, коли Назар опинився позаду.

— Дозвольте.

Він обережно притримав комір, допомагаючи мені вивільнити руки. Я чомусь розгубилася від цього простого жесту. Ще вранці він хапав мене за лікоть, а тепер стояв так близько й терпляче чекав, поки я дістану з рукава пальці.

— Дякую, — промовила я, обернувшись до нього.

Назар кивнув і повісив моє пальто поряд зі своєю курткою. Я поправила волосся й поспішила за господинею, поки ця невелика незручність не стала надто помітною.

Кухня була світлою та затишною — саме такою, які я любила. На підвіконні стояли вазони, біля вікна — круглий стіл із лляною скатертиною, а на відкритій полиці рядочком вишикувалися чашки. Пані Марія запропонувала нам сісти, налила чай і поставила посеред столу тарілку з печивом.

Я обхопила чашку долонями, зігріваючи пальці. Назар сів поруч, залишивши між нами трохи місця. Господиня влаштувалася навпроти, по черзі подивилася на нас і всміхнулася.

— Ми вчора ввечері поговорили із сином. Ситуація, мушу визнати, непроста. Він сказав, щоб я сама вирішувала, кому з вас здавати приміщення. Але оформлятимемо все через агенцію, з договором, щоб і платежі були належно оформлені, і з податками все гаразд.

— Звісно, — погодилася я. — Мене це влаштовує.

Назар теж кивнув, а потім запитав:

— То що ви вирішили?

Пані Марія зітхнула й поправила ложечку на блюдці.

— Нелегко мені, ой нелегко…

Я міцніше стиснула чашку. Хотілося попросити її не затягувати, просто сказати, кому дістанеться приміщення. Водночас я боялася почути відповідь. За дорогою сюди встигла стільки всього передумати, що тепер уже не знала, до якого рішення готова.

— Назарчику, я розумію, наскільки це для тебе важливо. Артем мені все пояснив.

Назар трохи випростався, а я опустила очі до чаю.

— І задум у тебе дуже хороший, — продовжила вона. — Але я мушу ще й холодною головою дивитися. Приміщення стільки часу стояло порожнім, я хочу, щоб там нарешті почали працювати. Щоб надовго, розумієш?

— Розумію.

— Тут поруч школа, офіси, люди зранку йдуть на роботу, увечері повертаються. За кавою та свіжою випічкою можуть заходити щодня. А книжки все-таки не щодня купують. Зараз ще й багато хто через інтернет замовляє.

Я слухала й ловила себе на бажанні пояснити, що хороша книгарня теж могла б бути успішною. Назар, напевно, продумав це краще за нас обох. Але встрявати в розмову й захищати його задум означало переконувати жінку відмовити мені.

— Соломія вже розповіла, що саме планує готувати, як хоче облаштувати кухню, яке обладнання потрібно. Мені це зрозуміліше. І спокійніше буде щодо оренди. Я не кажу, що в тебе нічого не вийде, любий. Просто для себе бачу менший ризик.

Назар кілька секунд мовчав. Я не дивилася на нього, але помітила, як він прибрав руку від чашки й поклав її на коліно.

— Тобто ви вирішили здати приміщення Соломії.

— Так, — тихо відповіла пані Марія. — Мені справді не хочеться тебе образити. Але думаю, це буде розумне рішення.

У мене сильно забилося серце.

Приміщення моє.

Ще вчора від цих слів я підскочила б, обійняла пані Марію, одразу зателефонувала батькам й Олі. Тепер же сиділа нерухомо, боячись навіть повернути голову.

— Я вас розумію, — сказав Назар.

— Правда? Не ображаєшся?

— Усе нормально. Не хвилюйтеся.

Він відповів спокійно, без докору, і господиня помітно розслабилася.

— От і добре. Я так переживала через цю розмову. Тоді, Соломіє, можемо завтра зустрітися й оформити всі папери. Я сьогодні домовлюся з агенцією, а тобі повідомлю час. Після підписання передам ключі.

— Добре. Дякую вам.

Я всміхнулася, але відчула, як незграбно вийшла ця усмішка. Пані Марія вже розповідала, які документи взяти, а я намагалася уважно слухати й водночас не дивитися на чоловіка поруч.

Зрештою все-таки глянула.

Назар дивився у свою чашку. На його обличчі не було ні злості, ні образи, та щось у ньому змінилося. Плечі трохи опустилися, губи залишалися щільно стуленими. Коли господиня звернулася до нього, він підняв голову й чемно відповів, але тієї усмішки, яку я бачила в кав’ярні, вже не було.

Я відвела погляд, відчуваючи, як до горла підступає клубок.

Він сказав, що все нормально. А я бачила, що ні.

Пані Марія запропонувала ще печива, заговорила про сина, який постійно переймався, щоб вона нічого не підписала, не прочитавши. Я кивала, часом щось відповідала, але майже не чула її. У голові крутилася одна й та сама думка: може, треба сказати, що я відмовляюся?

Від самої можливості зробити це стало страшно. Я вже уявила, як завтра повернуся до пошуків. Знову переглядатиму оголошення, їздитиму на зустрічі, заходитиму в приміщення, де то немає місця для кухні, то оренда з’їсть усі мої заощадження. І згадуватиму це — світле, із великими вікнами, майже ідеальне.

Я поставила чашку на блюдце.

Ні. Я теж мала право хотіти чогось для себе. Мала право нарешті спробувати.

Тільки чому тоді так важко було подивитися йому в очі?

Ми допили чай, подякували господині й пішли одягатися. Цього разу я швидко натягнула пальто сама. Пані Марія проводжала нас до дверей, нагадувала про завтрашню зустріч і просила берегтися під дощем. Назар попрощався першим, я ще раз подякувала за чай.

У ліфті ми спускалися мовчки. Я дивилася на цифри над дверима й перебирала в голові можливі слова. «Мені шкода» звучало так, наче я вже святкувала перемогу й тепер великодушно співчувала. «Ви знайдете інше» — ще гірше. Звідки я знала, чи знайде він те, що шукав?

Тож нічого не сказала.

На вулиці дощ уже ослаб. Замість суцільної зливи тепер падали дрібні краплі, а у великих калюжах відбивалися вікна будинку. Я дістала парасольку й натиснула кнопку.