6

Соломія

Зранку мене розбудив дзвінок Олі. Я намацала телефон, примружилася на екран і відповіла, ще не встигнувши остаточно прокинутися.

— Ти вже на роботі? — запитала я замість привітання.

— Уже. Але мене попросили поміняти перший урок місцями, тому зараз у мене вікно. Хочу кави й дорослого спілкування. Складеш компанію?

Я повернула голову до вікна. Крізь штори пробивалося сонце, Макс лежав біля подушки й уважно дивився на мене, наче теж чекав відповіді.

— Складу. Все одно збиралася пройтися по магазинах. Дай мені пів години.

— Чекаю біля «Насолоди». І не снідай, там сьогодні мають бути чудові круасани.

За пів години ми вже заходили до кав’ярні неподалік школи, де працювала Оля. Подруга дорогою встигла розповісти, як один із її учнів загубив зошит, потім знайшов його у власному рюкзаку й дуже здивувався. А тепер перейшла до черевиків, які побачила вчора у вітрині.

— Знаєш, такі чорні, на невисокому підборі. І до пальта підійдуть, і з джинсами можна носити. Тільки я не впевнена щодо розміру, бо остання пара, яку я купила…

Я саме помітила вільний столик і повернула до нього, коли хтось схопив мене за лікоть та різко розвернув.

Сумка зісковзнула з плеча. Я встигла підхопити її й обурено підняла очі, збираючись висловити все, що думаю про таке поводження.

Переді мною стояв мій новий сусід.

— Якого біса ти робиш? — вирвалося в мене.

Він дивився так, наче це я щойно схопила його посеред кав’ярні.

— Можу запитати тебе про те саме. Ти що, переслідуєш мене?

Я витріщилася на нього. На кілька секунд навіть слова закінчилися.

— Ти взагалі збожеволів? Невже з тих чоловіків, які думають, що світ крутиться виключно навколо них?

— Тоді, може, поясниш, що ти тут робиш?

Я повільно вдихнула. Учора він виставив мене за двері, сьогодні вирішив допитати посеред громадського закладу. Цікаво, що в нього заплановано на завтра?

— Напис на вивісці бачив?

— Ну?

— Так от, це кав’ярня. Сюди приходять пити каву. Уявляєш, я теж маю таке право. І взагалі, буду вдячна, якщо ти відпустиш мій лікоть.

Його погляд ковзнув до власної руки. Він розтиснув пальці й відступив, а я поправила рукав пальта та повернула сумку на плече. Лікоть не болів, але від самого нахабства мене аж трусило.

— Подруго, у тебе все гаразд? — Оля стала поруч і насторожено подивилася на чоловіка.

— Усе просто чудово, — втрутився інший чоловік, підводячись із-за найближчого столика. — Мій друг трохи нервує після переїзду.

Він підійшов до нас і глянув на сусіда. У його погляді промайнуло щось дуже виразне, але вже наступної миті він привітно всміхнувся.

— Я, до речі, Артем.

— Оля. А це Соломія, — відповіла подруга.

— Приємно познайомитися. Мого друга звуть Назар. Зазвичай він набагато ввічливіший. Так, друже?

— Ага, — буркнув той.

Назар. Нарешті в буркотуна з’явилося ім’я. Шкода, що разом із ним не з’явилися манери.

— Ви на каву прийшли? — продовжив Артем, очевидно, намагаючись урятувати знайомство.

— Так. У мене вікно між уроками, я працюю в школі неподалік, — пояснила Оля. — От і вмовила подругу скласти компанію.

Я глянула на Назара, сподіваючись, що тепер йому вистачило пояснень. Він стиснув щелепи й відвів очі.

— Чудове рішення, — усміхнувся Артем. — Може, ми вас пригостимо? Сідайте до нас.

— Ні, — одночасно відповіли ми з Назаром.

Наші погляди знову зустрілися. Принаймні в одному питанні ми нарешті досягли цілковитої згоди.

— Гадаю, дівчата хочуть попліткувати, — додав він, дивлячись уже на друга. — Ми лише заважатимемо.

— Ну що ви… — почала Оля, але я легенько штовхнула її ліктем.

Подруга замовкла й повернулася до мене.

— Ми самі здатні заплатити за свою каву. Дякую за пропозицію.

Останні слова я адресувала Артемові. Він, на відміну від свого друга, нічого поганого мені не зробив. Навіть усмішка в нього залишилася привітною, хоча ситуація явно була незручною.

Я взяла Олю під руку й повела до прилавка. Замовила капучино та круасан із мигдалем, подруга обрала лате й, дочекавшись, поки бариста відійде до кавомашини, нахилилася до мене.

— Міє, ти чого? Ви з Назаром знайомі?

— Пам’ятаєш, ти запитувала, як виглядає той буркотун?

— Ну?

— Тепер можеш сама побачити.

Оля озирнулася так швидко, що мені захотілося втримати її за шарф.

— Та годі! Це він? Нічого собі збіг.

— Це ще що. Як виявилося, він тепер мій новий сусід. Учора переїхав із донькою. Батько-одинак.

Подруга повільно повернулася до мене. Вираз її обличчя мені відразу не сподобався.

— Міє, це доля. Я тобі кажу.

— Навіть не починай.

— Ну подумай сама. Спочатку приміщення, потім сусідня квартира, тепер кав’ярня…

— Так, і з кожною зустріччю він поводиться дедалі гірше. Щойно взагалі заявив, що я його переслідую. Яка доля? Ти його бачила?

— Та я й зараз на нього дивлюся.

Я простежила за її поглядом. Назар уже сидів за столиком, а Артем щось говорив йому, нахилившись уперед. Мій сусід слухав із таким обличчям, наче друг повідомляв йому про підвищення податків.

— Подруго, він же солодка мрія, — тихо додала Оля.

— У тебе з очима все гаразд?

— Цілком. Темне волосся, плечі, ці очі…

— Похмурий вираз і повна відсутність виховання. Ти нічого не пропустила?

Оля знизала плечима, і саме тоді бариста поставила перед нами чашки. Я взяла свою каву, підхопила тарілку з круасаном і рушила до вільного столика, який, на жаль, виявився зовсім недалеко від чоловіків.

— Може, тому й похмурий, що жінки поруч немає, — продовжила подруга, сідаючи навпроти. — А якби була, ще й така, як…

— Навіть не думай закінчувати це речення, — перебила я, стягуючи пальто. — І взагалі, досить про нього. Я прийшла випити кави, а не вислуховувати, як прекрасно ми одне одному підходимо.

— Добре, — легко погодилася Оля. — Тоді поговорімо про його друга.