5

Назар

— Тату, ну й чому ти так поводився? — обурювалася Емма, дістаючи речі з чергової коробки. — Вона прийшла познайомитися, принесла булочки, допомогла мені, а ти її просто вигнав.

Я стояв біля кухонної стільниці й розкладав продукти. Чесно кажучи, я не знав, що відповісти доньці. Зазвичай я не поводився так із людьми, особливо з тими, кого майже не знав. Міг відмовити, завершити непотрібну розмову, але виставляти людину, яка прийшла з гостинцем…

— Я попросив тебе не відчиняти незнайомим, — нагадав я, не дивлячись на неї.

— І я це почула. Але до чого тут Соломія? Вона ж не знала, що мені не можна.

Я зачинив холодильник і потер долонею обличчя. Тут Емма мала рацію, і ми обоє це розуміли. Правило встановив я, порушила його вона, а дісталося чомусь сусідці.

Від самого ранку все йшло не так, як я планував. Спочатку зустріч у приміщенні, де ця жінка наполегливо доводила, чому воно має дістатися саме їй. Потім переїзд, вантажники, коробки, дзвінки з роботи й пошуки найближчого магазину.

Я повертався додому з одним бажанням: нагодувати доньку й хоча б пів години посидіти в тиші. Натомість почув із кухні знайомий голос і з’ясував, що Соломія вже сидить за нашим столом та розповідає Еммі про буркотливого типа, який заважає здійсненню її мрії.

Було нескладно здогадатися, про кого йдеться.

Утім, нічого з цього не виправдовувало моєї поведінки. Навіть її слова, сказані вже біля власних дверей. Вона, мабуть, думала, що я пішов, але я почув. І, на своє роздратування, не знайшов переконливих аргументів проти.

— Я втомився, Еммо. І, можливо, був різкішим, ніж слід.

— Можливо? — перепитала вона, випростовуючись із рушниками в руках.

Я глянув на доньку. Вона стояла навпроти й чекала, поки я перестану викручуватися.

— Був різкішим, ніж слід, — визнав я.

Емма кивнула, наче саме цієї відповіді й домагалася, і понесла рушники до шафи. Я ж узяв із пакета овочі, поклав їх біля раковини й на кілька секунд завмер, дивлячись у вікно.

Повернення до цього міста давалося важче, ніж я очікував.

Після смерті Зої ми з Еммою переїхали до моєї мами. Тоді я не уявляв, як залишуся сам із маленькою донькою у квартирі, де все нагадувало про дружину. Зоїна чашка стояла на полиці, у ванній залишився її шампунь, на спинці стільця висів кардиган, який я кілька днів не міг змусити себе прибрати.

Емма питала про маму, а я щоразу мусив відповідати, хоча сам усе ще ловив себе на бажанні їй зателефонувати.

Мама не розпитувала, чи надовго ми приїхали. Просто підготувала нам кімнату, забрала в мене валізу й сказала, що вечеря вже готова. Певний час я тримався лише завдяки тому, що вона була поруч. Вона знала, чим нагодувати Емму, як укласти її спати, коли обійняти, а коли дати побути самій. Поступово я теж навчився. Ми налагодили життя, донька пішла до школи, і повертатися сюди я не збирався.

А рік тому не стало й мами.

Незадовго до смерті вона нагадала мені про Зоїну мрію. Я сидів біля її ліжка й саме розповідав щось про Емму, коли мама раптом запитала, чи пам’ятаю я, як Зоя хотіла відкрити власну книгарню.

Звісно, пам’ятав. Дружина могла годинами говорити про книжки, підбирати назву, сперечатися зі мною, чи потрібне у книгарні крісло для читання.

Мама слухала мене, а потім стиснула мою руку.

— Ти міг би спробувати, Назаре. Вона б зраділа.

Тоді я лише кивнув. Мені було тяжко думати про ще одну втрату, про майбутнє, у якому знову доведеться вчитися жити без близької людини. Але згодом ця розмова почала повертатися дедалі частіше. Я згадував Зоїні плани й уперше за довгий час думав про них без бажання негайно переключитися на щось інше.

Книгарня могла залишитися мрією, про яку ми з Еммою іноді говорили б, розглядаючи фотографії. А могла стати місцем, куди донька приходитиме після школи, де стоятимуть книжки, які любила її мама.

Моя основна робота була дистанційною. Для неї вистачало ноутбука та інтернету, тож переїзд нічому не заважав. Емма останнім часом усе частіше розпитувала про місто, де народилася: де ми жили, куди ходили гуляти, чи залишився парк, у якому мама катала її на гойдалці. Вона хотіла побачити місця з фотографій, а я раптом зрозумів, що вже можу їй їх показати.

Так ми й вирішили повернутися.

Приміщення знайшов мій друг. Він був знайомий із покійним чоловіком пані Марії й, почувши про мій задум, відразу згадав про нього. Надіслав фотографії, розповів про район і запропонував домовитися про перегляд.

Щойно я побачив адресу, усе інше відійшло на другий план. Зоя хотіла книгарню саме тут. Любила цей район, його старі будинки й дерева вздовж тротуарів. Ми часто гуляли цими вулицями, і вона раз у раз зупинялася біля вітрин, приміряючи до них свій задум.

На фотографіях приміщення виглядало добре, а наживо сподобалося мені ще більше. Я вже уявив стелажі, прилавок, місце для того самого крісла, проти якого колись сперечався. Пані Марія уважно вислухала мене, і все складалося якнайкраще.

Якби не одна наполеглива блондинка.

Соломія.

Я дістав із пакета останню покупку й зім’яв порожній пакет у руках.

Ні, вона не була поганою. Якщо чесно, радше милою. Надто балакучою, надто усміхненою, але милою. Зранку я встиг помітити, як у неї загорілися очі, коли вона розповідала про свою майбутню кав’ярню. А сьогодні ввечері побачив, із якою легкістю Емма прийняла її у нашому домі.

Донька не з кожною людиною так швидко знаходила спільну мову.

Мабуть, саме це теж мене зачепило. Я ще не встиг розібрати наші речі, а ця жінка вже знайшла чашки, нагодувала Емму й сиділа на кухні так невимушено, наче бувала тут не вперше. А я стояв у дверях із продуктами та відчував себе зайвим у розмові, яка припинилася через мою появу.

Я розправив зім’ятий пакет і відклав його до решти.

Її бажання отримати приміщення я розумів. Соломія теж мала плани, теж устигла уявити там свою справу. Та кав’ярню вона могла відкрити в іншому місці. Зоя ж хотіла книгарню саме в цьому районі, і мені було важливо зробити так, як вона мріяла.