4

Соломія

Я вибрала кілька найкрасивіших булочок, виклала їх на тарілку й накрила серветкою. Макс спостерігав за мною з дивана, але, щойно я запропонувала йому скласти компанію, демонстративно відвернувся й уткнувся носом у плед.

— Любий, із твоєю дружелюбністю доведеться щось робити, — зітхнула я.

Взявши ключі, я вийшла з квартири й обережно причинила двері. У коридорі вже було тихо. Вантажники поїхали, коробки біля сусідніх дверей зникли, і лише клаптик пакувальної плівки біля ліфта нагадував про переїзд.

Перед тим як постукати, я поправила серветку на тарілці. Раптом люди втомилися й зараз їм зовсім не до знайомств? Утім, булочки ні до чого не зобов’язували. Можна просто привітатися, віддати гостинець і повернутися до Макса.

Я постукала. Майже відразу за дверима почулися швидкі кроки, клацнув замок.

— Ого, як ти швидко…

На порозі завмерла дівчинка років дванадцяти. Вона здивовано подивилася на мене, потім перевела погляд на тарілку. Темне волосся було зібране в недбалий хвіст, кілька пасом вибилися й прилипли до щік. На ній були джинси та вільна футболка, а на кінчику носа виднілася маленька сіра плямка — мабуть, слід знайомства з припорошеними коробками.

— Привіт. Я Соломія, ваша сусідка, — усміхнулася я. — Побачила, що ви сьогодні переїхали, й вирішила привітати.

Я простягнула тарілку, і дівчинка трохи підняла край серветки.

— Сподіваюся, ви любите випічку.

Її очі помітно пожвавішали.

— Ну нарешті нормальна сусідка! Заходьте.

Я засміялася, а вона відступила, пропускаючи мене до квартири.

— А попередні були ненормальні?

— Попередня весь час стукала по батареї. Навіть коли я просто ходила. Тато казав не звертати уваги, але як тут не звертати, коли здається, що зараз труба відвалиться?

У передпокої довелося обійти кілька коробок і переступити через купу пакувального паперу. Біля стіни стояло те саме крісло, яке я бачила у вічко, на ньому лежала купа подушок. Із відчиненої кімнати визирали ще не зібрані полиці, а посеред коридору притулилася велика валіза.

— Проходьте на кухню, далі по коридору, — підказала дівчинка, зачиняючи двері. — Я саме посуд розбирала. Якщо знайду чашки й чайник, зможемо випити чаю. Ваші булочки дуже вчасно, бо я просто помираю з голоду.

На кухні справи йшли трохи краще: стіл і стільці вже стояли на місцях, хоча більшу частину стільниці займали коробки. Я поставила тарілку на вільний край столу й озирнулася.

— Так, роботи тут іще багато. Батьки, я так розумію, залишили тебе за старшу?

Дівчинка присіла біля відкритої коробки й витягла звідти друшляк.

— Батько. Ми з татом живемо вдвох. Він поїхав по продукти, щоб було з чого вечерю приготувати.

— Можна було б сьогодні замовити доставку. Після переїзду ще й готувати…

Вона скривилася й поклала друшляк на стільницю.

— Тато не любить їжу з ресторанів. Каже, треба бачити, з чого готуєш. І там невідомо, хто що поклав.

— Загалом у цьому є сенс, — погодилася я, звільняючи від пакувального паперу кілька тарілок. — Але я знаю кілька місць, де чудова домашня кухня. Можу поділитися.

— Було б добре. Бо тато багато говорить про те, що треба їсти вдома, але готує він не дуже.

Останні слова вона промовила тихіше, наче батько міг почути їх навіть із магазину. Я сховала усмішку, а дівчинка зазирнула в наступну коробку й зітхнула.

— Ну як тут щось знайти? Я ж казала підписувати, де що лежить. Ні, він усе пам’ятає. От повернеться — нехай покаже, де чашки.

— Може, я допоможу?

— Буду вдячна. До речі, я Емма.

— Яке гарне ім’я.

Вона підняла голову й усміхнулася вже зовсім по-іншому, з явною гордістю.

— Це мама обрала. Так звали героїню її улюбленої книжки. Я її ще не читала, тато каже, що зарано. Але мама завжди говорила, що я навіть зовні схожа на ту героїню.

— Тепер мені теж цікаво, що це за книжка.

— Я потім знайду й покажу. Вона десь тут.

Емма обвела рукою коробки, і ми обидві засміялися. Я відкрила ту, що стояла біля моїх ніг, відгорнула зім’ятий папір і побачила загорнуті в рушник чашки.

— Здається, нам пощастило.

— Чудово! — зраділа вона, забираючи в мене одну з чашок. — Залишилося знайти чайник. О, а ось і він!

Емма витягла його із сусідньої коробки, оглянула з усіх боків і понесла до раковини. Поки вона набирала воду, я звільнила чашки від рушника й поставила їх поряд. Невдовзі знайшлися чай, цукор і навіть ложечки, тож перспективи вечері вже не здавалися такими безнадійними.

Я вирішила заодно допомогти їй із посудом. Вона показувала, що куди поставити, а я діставала тарілки, знімала з них папір і складала в шафу.

— А ви, тітко Соломіє, дітей маєте?

Я обернулася до неї з чашкою в руці.

— О ні, будь ласка, просто Соломія. Без «тітки». І ні, дітей у мене немає.

— А чоловік?

— Нещодавно розлучилася.

Емма кивнула й заходилася складати пакувальний папір в одну купу.

— У моєї подруги батьки теж розлучилися. Вона спочатку плакала, а потім сказала, що так навіть краще. Хоч сваритися постійно перестануть. А ви теж сварилися?

Я на мить замислилася, добираючи відповідь. Розповідати дитині про свій шлюб зовсім не хотілося, але й відмахуватися від її запитання було б нечемно.

— Не завжди люди розлучаються через сварки, люба. Іноді з’ясовується, що вони по-різному уявляють спільне життя. Намагаються щось змінити, але не виходить.

— А мої батьки підходили одне одному, — впевнено сказала Емма. — Тато завжди говорить, що вони були ідеальною парою. І тому в них народилося таке щастя, як я.

Я всміхнулася, дивлячись на неї.

— Щодо щастя він точно має рацію. Видно, що тебе дуже люблять.

Емма провела пальцем по краю чашки, яку тримала в руках.

— Мама померла. Я дуже за нею сумую, хоча вже майже не пам’ятаю.

У мене стислося серце. Ще мить тому ця кухня з коробками здавалася просто веселим безладом, а тепер я раптом помітила, як старанно дівчинка допомагає батькові облаштовувати їхній дім.