3

Соломія

До дому я їхала автобусом і майже всю дорогу дивилася у вікно. Після кількох похмурих днів місто нарешті залило сонцем, і осінь одразу стала саме такою, за яку я її любила. Жовте листя світилося на деревах майже золотом, подекуди вже вкривало тротуари м’яким килимом, а люди йшли в розстебнутих пальтах, підставляючи обличчя несподівано теплому сонцю.

Хотілося просто вийти на кілька зупинок раніше й пройтися пішки, купити каву в паперовому стаканчику й ні про що не думати.

Але думки вперто поверталися до приміщення.

І до буркотуна, який так невчасно на нього претендував.

Я сперлася скронею об скло й зітхнула. Треба було якось переконати пані Марію. Тільки як? Розповіддю про затишну кав’ярню я її, здається, зацікавила, але цього явно було недостатньо, особливо враховуючи її любов до книжок.

Можна було попросити в Жанни номер телефону й домовитися з пані Марією про зустріч. А ще краще — прийти не з порожніми руками. Наприклад, із коробкою домашньої випічки.

Звичайно, це називалося підкупом.

Але, маленьким, дуже смачним і абсолютно невинним підкупом.

Совість тихенько нагадала, що це не зовсім чесно щодо другого претендента, але я швидко попросила її не псувати мені настрій. Зрештою, ніхто не забороняв йому також пекти булочки. Хоча, судячи з того, як він скривився від одного слова «кориця», у цьому напрямку конкуренції я могла не боятися.

Та й справа була не лише в бажанні перемогти його. Я кілька тижнів шукала приміщення й уже встигла передивитися стільки варіантів, що голова йшла обертом. Десь була захмарна оренда, десь — крихітні вікна, десь — район, куди краще не йти, навіть із дуже сильним бажанням випити кави.

А це місце мало все. Розташування, світло, простір, характер. Я побачила його й одразу зрозуміла, яким воно може стати.

І не факт, що наступне таке я знайду через тиждень. Або навіть через місяць.

Тому так, Соломіє. Доведеться боротися.

Коли я відчинила двері квартири, мене зустріла тиша. Я скинула черевики, повісила пальто й за звичкою покликала:

— Максе, я вдома!

Відповіді не було.

Звичайно. Його величність не вважав за потрібне зустрічати простих смертних.

Я знайшла його у вітальні. Макс розлігся на підвіконні просто в сонячній плямі, примружив очі й ліниво хитав кінчиком пухнастого рудого хвоста. Навіть голови не повернув, коли я підійшла.

— Так і знала. Я цілий день вирішую нашу з тобою долю, а ти засмагаєш.

На слово «нашу» він усе-таки відкрив одне око.

— Не дивися так. Міг би скласти мені компанію, але ж ти ненавидиш виходити з дому.

Я підхопила його на руки. Макс невдоволено заворушився, але вже за кілька секунд змирився зі своєю долею, а коли я влаштувалася з ним у кріслі біля вікна, навіть почав муркотіти.

— У мене проблеми, — повідомила я йому, почухавши за вухом. — Пам’ятаєш те приміщення, про яке я тобі вчора розповідала? Те саме, ідеальне. З великими вікнами й цегляною стіною. Так от, на нього знайшовся ще один претендент.

Макс продовжував муркотіти, явно не вражений масштабом трагедії.

— І не просто претендент, а страшенно неприємний чоловік. Буркотун. Я випадково вдарила його дверима, вибачилася, між іншим, а він поводився так, ніби я проломила йому череп.

Я замовкла, пригадуючи його похмуре обличчя, і мимоволі скривила губи в усмішці.

— Хоча він доволі симпатичний. Це треба визнати. Високий, темноволосий, очі гарні… Щоправда, мені здається, цей чоловік взагалі не вміє посміхатися. Знаєш таких людей? Дивишся й одразу хочеться запитати, хто зіпсував тобі життя і чому ти тепер мстишся за це всьому людству.

Макс підняв голову й подивився на мене.

— Не починай. Я сказала «симпатичний», а не «мені сподобався». Це різні речі.

Він знову поклав морду мені на руку.

— І уявляєш, що він хоче там відкрити? Книжкову крамницю. Книжкову! Це ж має бути щось романтичне, правда? Книжки, красиві обкладинки, запах паперу, дівчата приходять по любовні романи… І як, скажи на милість, з таким виразом обличчя продавати романтичні книги? «Добрий день, у вас є щось про велике кохання?» — «Немає. Кохання не існує. Наступний».

Я сама засміялася від власного уявлення, а Макс заворушив вухами.

— Загалом, байдуже. Нехай відкриває свою не надто романтичну книгарню де завгодно, тільки не в моєму приміщенні.

Сказавши «моєму», я на секунду замислилася, але вирішила нічого не виправляти. У моїй голові воно вже було саме моїм.

Я провела долонею по м’якій рудій шерсті.

— Так, любий, а що ти скажеш, якщо ми спечемо з тобою щось смачненьке?

Макс одразу замуркотів голосніше.

— Думаєш про те саме, що й я? Звичайно, для такого дня сінабони підійдуть ідеально.

Я посадила його назад на підвіконня й пішла переодягатися. Домашні штани, м’який светр, волосся — у недбалий пучок, із якого майже одразу вибилося кілька світлих пасм. За десять хвилин я вже стояла на кухні, дістаючи з шафок борошно, цукор і корицю.

Готувати я любила майже так само сильно, як осінь. Особливо пекти. У цьому було щось заспокійливе: звичайні продукти, трохи часу — і квартира поступово наповнюється таким запахом, від якого будь-які життєві негаразди здаються хоча б трохи менш серйозними.

Я ввімкнула музику. З колонки полилася стара романтична пісня, яку я знала ще зі студентських років, і настрій одразу підскочив на кілька пунктів. Насипаючи борошно в миску, я почала підспівувати, спочатку тихо, а вже до приспіву співала на всю кухню, використовуючи дерев’яну ложку замість мікрофона.

Макс з’явився у дверях і подивився на мене з виразом глибокого котячого осуду.

— Навіть не починай. У власній квартирі маю право співати як хочу.

Він сів і обгорнув лапи хвостом.

— А якщо не подобається, можеш піти. Двері он там.

Макс, звичайно, нікуди не пішов. Він чудово знав, що рано чи пізно на цій кухні з’явиться щось їстівне.

Я замісила м’яке тісто й накрила миску рушником, а поки воно підходило, розтопила масло й змішала коричневий цукор із корицею. Варто було відкрити пакет, як знайомий теплий аромат одразу розійшовся кухнею.