2

Соломія

— Думаю, це приміщення ідеально підійде для вашої кав’ярні, — усміхнулася рієлторка. — Центр міста, поруч університет, лікарня, кілька великих офісів. Тут постійно багато людей, та й прохідність хороша. Якщо вам сподобається саме приміщення і влаштують умови оренди, договір можна буде підписати вже сьогодні. Ходімо подивимося?

Я кивнула, намагаючись не показати, як сильно хвилююся.

Ще тиждень тому я востаннє вийшла з офісу, в якому пропрацювала майже дев’ять років, і вперше за довгий час не знала, куди піду наступного понеділка. Батьки переказали мені гроші, яких не вистачало до моїх заощаджень, і відтоді все раптом стало занадто реальним.

Не просто мрія, яку можна роками прокручувати в голові.

Моя кав’ярня.

Якщо це приміщення справді підійде й ми сьогодні домовимося про оренду, вже найближчими днями можна буде починати ремонт, замовляти меблі й обладнання, шукати людей у команду. Я дуже хотіла впоратися якомога швидше й відкритися ще цієї осені. В ідеалі — до кінця місяця.

Можливо, я трохи переоцінювала власні сили.

Але після десяти років життя, в якому я постійно щось відкладала на потім, чекати мені більше не хотілося.

Я рушила слідом за рієлторкою до дверей і відчула, як усередині знову з’явився той самий трепет, що виникав щоразу, коли я думала про кав’ярню.

Зараз я вперше могла побачити місце, де моя мрія стане реальністю.

Приміщення сподобалося мені одразу. Навіть більше, ніж на фотографіях. Великі вікна виходили на жваву вулицю, високі стелі додавали повітря, а стара цегляна стіна вздовж залу виглядала так, ніби її спеціально залишили для моєї майбутньої кав’ярні.

Я повільно пройшла до середини й озирнулася, уже зовсім не бачачи порожніх стін. У голові одна за одною виникали деталі.

— Ось тут буде стійка, — сказала я, показуючи на дальню стіну. — Не надто велика. Тут вітрина з випічкою, кавомашина… А біля вікон поставлю невеликі столики. І цю цеглу точно залишимо, вона неймовірна.

Жанна, рієлторка, посміхнулася.

— Бачу, ви вже все розпланували.

— Майже все, — засміялася я й пішла далі. — Тут можна поставити два м’які крісла. Люди зможуть сидіти з кавою, читати, дивитися у вікно. А ще хочу тепле світло, багато дерева, трохи зелені. І щоб запах випічки був відчутний одразу від дверей. Уявляєте: надворі дощ, холодно, а заходиш сюди — і пахне кавою, яблуками, корицею…

Я захопилася настільки, що помітила її погляд на годинник лише з другого разу.

— Вибачте, я вас уже замучила?

— Ні, що ви, — Жанна усміхнулася ширше. — Просто наступна зустріч за пів години. Тож скажіть краще: ви згодні?

Я ще раз оглянула зал. Сумнівів не було.

— Так. Однозначно.

— Тоді повернемося до офісу, ще раз переглянемо умови й підпишемо договір.

Від цих слів у мене всередині все приємно здригнулося. Договір. Мій перший справжній крок до того, про що я мріяла ще з університету.

Я першою рушила до виходу, продовжуючи говорити Жанні про дворик і можливість поставити там кілька столиків навесні. Біля дверей повернулася до неї обличчям і, не дивлячись назад, штовхнула двері спиною.

Майже одразу за ними почувся глухий удар і чоловіче:

— Ох!

Я різко обернулася.

Переді мною стояв чоловік, притиснувши долоню до лоба.

— Ой, боже, вибачте! Я вас зовсім не бачила. Заговорилася з Жанною і воно само…

— Стоп, — перебив він мене й підняв вільну руку. — Ви хоча б хвилину можете помовчати?

Я так і завмерла з відкритим ротом.

— Я взагалі-то намагаюся вибачитися.

— Краще б ви дивилися перед собою. Тоді шансів покалічити когось було б значно менше.

От нахаба.

Я вже встигла відчути провину, але його тон швидко її знищив.

— По-перше, я вас не бачила. По-друге, я вже вибачилася. І, здається, ви все ще стоїте на ногах, тож усе не настільки трагічно.

Він повільно прибрав руку від лоба й подивився на мене так, ніби саме зараз вирішував, чи варта я відповіді.

У цей момент Жанна раптом здивовано вигукнула:

— Пані Маріє? А ви як тут?

Я тільки тепер помітила жінку, яка стояла поруч із ним. Їй було років шістдесят п’ять, можливо трохи більше, але виглядала вона чудово: акуратна зачіска, світле пальто, маленька сумочка й дуже живий погляд.

— Доброго дня, Жанно, — привіталася вона. — Та ось, привела показати приміщення потенційному орендарю.

Мій гарний настрій почав стрімко псуватися.

— Почекайте, — Жанна насупилася. — Але у вас же договір із нашою агенцією.

— Не в мене, люба. Мій син укладав із вами договір. А я сама вирішую, кому здавати своє приміщення. Ходімо, юначе.

Вона взяла чоловіка під руку й повела всередину.

Той кинув на мене ще один погляд, і мені страшенно захотілося знову грюкнути його дверима. Цього разу вже свідомо.

Я дочекалася, поки вони відійдуть, і повернулася до Жанни.

— Як це розуміти? Ми ж щойно домовилися.

— Одну хвилинку. Я зараз усе з’ясую.

Вона відійшла з телефоном, а я залишилася біля входу.

Через скло було видно, як той самий чоловік уже ходить залом, оглядає стіни, щось фотографує, ставить запитання. І з кожною секундою мене охоплювало все сильніше роздратування.

Ні. Я не збиралася просто стояти тут і чекати, поки мою кав’ярню заберуть у мене з-під носа.

Я повернулася всередину.

Тепер, коли чоловік стояв не в дверях і не тримався за лоба, я змогла його роздивитися. Високий, темноволосий, років сорока, з короткою щетиною і тим самим похмурим виразом обличчя. Одягнений просто, але зі смаком. І, на мій превеликий жаль, доволі привабливий.

Це лише сильніше дратувало.

Я підійшла до пані Марії й мило посміхнулася.

— Вибачте, мабуть, справді сталося якесь непорозуміння. Просто ми з Жанною вже домовилися про оренду. Я хочу відкрити тут кав’ярню.

— Кав’ярню? — зацікавлено перепитала вона.

— Так. Затишну, сімейну. Щоб люди приходили не просто випити каву, а хотіли залишитися.