1

Соломія

— Я ще на вашому весіллі сказала, що Данило тобі не пара, — промовила мама з таким виглядом, ніби чекала цього моменту всі десять років нашого шлюбу.

— Люба, припини, — одразу перебив її тато. — Вони лише кілька днів тому розлучилися.

— А що я такого сказала? Я не злорадствую. Просто констатую факт.

Я усміхнулася й зручніше вмостилася на дивані, підтягнувши плед до колін. Розмовляти з батьками по відеозв’язку ми могли годинами. Вони давно жили за кордоном і весь цей час методично намагалися переконати мене переїхати до них. Особливо мама. Варто було мені поскаржитися на роботу, втому, погоду чи тепер уже на розлучення, як вона одразу заводила своє: кидай усе й приїжджай.

Але цього разу я навіть не дала їй почати.

— І ні, до вас я не переїду.

— Я ще нічого не сказала, — обурилася мама.

— Але збиралася.

Тато засміявся, а мама лише похитала головою.

За їхніми спинами були відчинені двері на терасу, легкий вітер ворушив фіранки, а десь у темряві шуміло море. Вони жили в місці, де майже завжди було тепло, зеленіли пальми й люди не знали, що таке справжня осінь.

Особисто я вважала це серйозним недоліком.

За моїм вікном щойно закінчився дощ, мокрий асфальт блищав під ліхтарями, а вітер ганяв тротуаром жовте листя. Я могла нескінченно дивитися на цю картину. Осінь була моєю улюбленою порою року — зі светрами, гарячим чаєм, прохолодними ранками, запахом дощу й тим особливим шелестом листя під ногами.

— Соломійко, — мама все-таки не витримала, — ну хоча б приїдь до нас на місяць. Тобі зараз не завадить змінити обстановку.

— У вас немає осені.

— У нас є море.

— І спека.

— Боже, — зітхнув тато. — Вона справді обирає дощ замість моря.

— Не просто дощ. Осінь. Це різні речі.

Мама засміялася, але вже за мить подивилася на мене уважніше.

— Добре, не будемо тебе нікуди тягнути. Краще скажи, як ти взагалі?

Я замовкла й провела пальцями по теплій чашці. Останні кілька днів це питання ставили мені всі, але я й сама не знала, якою має бути правильна відповідь. Після десяти років шлюбу я мала б страждати, плакати, злитися хоча б, але нічого такого не відчувала.

— Чесно кажучи, мені навіть якось легше, — зізналася я. — І це дивно. Ми були разом десять років, а мені навіть не боляче від того, що він пішов. Я думала, що буде гірше.

— Люба, просто ви давно були нещасливі, — тихо сказала мама. — І дуже різні. Данило останні роки весь час намагався тебе змінити. То йому не подобалося одне, то друге. Ти весь час підлаштовувалася, щоб зайвий раз не сваритися. Будь-хто від цього втомився б.

Я не стала сперечатися, бо вона мала рацію.

Колись Данило любив мою спонтанність, сміявся, коли я могла зупинитися посеред вулиці лише тому, що дерева були неймовірно красивими, приносив мені булочки з корицею й терпляче чекав біля книжкових магазинів.

Потім усе це чомусь почало його дратувати.

Я надто довго гуляю, надто багато мрію, витрачаю час на дурниці, поводжуся несерйозно. «Тобі вже не двадцять, Соломіє. Ти маєш поводитися, як доросла жінка», — говорив він так часто, що в якийсь момент я й сама почала в це вірити.

— Зате тепер ти вільна, — сказав тато. — Можеш робити що забажаєш.

Я повільно усміхнулася.

— Власне, збираюся.

Батьки одночасно насторожилися, а я поставила чашку на стіл.

— Хочу звільнитися.

Кілька секунд вони просто дивилися на мене.

— Ти серйозно? — нарешті запитав тато.

— Абсолютно. В офісі мені вже давно бракує повітря. Я щоранку приходжу туди й думаю, скільки ще років збираюся жити однаково. Робота, дім, вихідні, відпустка двічі на рік — і все знову по колу. Знаю, можливо, у тридцять шість нерозумно ось так брати й змінювати життя, особливо одразу після розлучення, але я відчуваю, що мені це потрібно. Якщо не зроблю зараз, потім знову знайду тисячу причин відкласти.

Мама усміхнулася.

— Доню, ми точно не ті люди, які скажуть тобі, що в тридцять шість пізно щось змінювати. Ми з батьком лише після п'ятидесяти наважилися кинути все й переїхати сюди, і подивися на нас. Ми щасливі. Щоправда, за тобою дуже сумуємо.

— Я обов’язково приїду в гості. Просто жити біля вас не буду.

— Через листя? — уточнив тато.

— Через листя.

— Ну звісно.

Я засміялася, а він махнув рукою.

— Гаразд. Роботу кидаєш. І що далі?

Ось тепер у мене всередині щось приємно затремтіло.

— Хочу відкрити кав’ярню-пекарню.

Мама навіть трохи подалася вперед.

— Ту саму, про яку ти мріяла ще в університеті?

— Так. Саме ту.

— А я ще тоді пропонував тобі допомогти, — одразу озвався тато. — Але цей твій Данило...

— Тату.

— Все, мовчу.

Я усміхнулася, хоча цього разу в його словах не було нічого смішного. Данило справді відмовив мене від цієї ідеї. Спочатку сказав, що кав’ярень і без моєї достатньо, потім переконав, що стабільна робота набагато надійніша, а згодом я й сама перестала про це говорити.

Мрія нікуди не зникла, просто лежала десь дуже глибоко, поки я робила все «правильно».

— Я вже навіть приблизно все порахувала, — продовжила я. — Приміщення, ремонт, обладнання, меблі, перша закупівля. Моїх накопичень на все не вистачає, а брати кредит я не хочу.

— Ми з мамою дамо тобі гроші.

— Знаю.

Тато насторожено примружився, бо зазвичай після цієї фрази я починала довго пояснювати, що сама впораюся.

— І цього разу я не відмовлюся, — додала я. — Візьму у вас у борг. Потім усе поверну.

— Соломіє...

— Тату, навіть не починай. Інакше я передумаю.

Вони перезирнулися й усміхнулися.

— Як скажеш, люба. Найближчими днями зроблю тобі переказ. А тепер розповідай, якою ти бачиш свою кав’ярню.

І тут мене вже було не зупинити.

Я хотіла великі вікна, багато дерева, тепле світло й м’які крісла біля вікон. Хотіла кілька полиць із книжками, невеликі столики й відкриту вітрину з випічкою. Щоб люди заходили з холодної вулиці й одразу відчували запах свіжої кави та кориці.