– Добрий ранок! Сьогодні до нашої групи приєднається новий студент. Ось, доречі, і він. Знайомтеся: Лео Девіс.
В групі запала тиша, у двері ввійшов симпатичний хлопець із карими очима та злегка кучерявим волоссям. Він був одягнений не так, як усі, хто тут навчався, але зі смаком. Чорні брюки, чорна футболка, простий годинник і пошарпаний рюкзак на одне плече.
– Лео надзвичайно розумний і талановитий, – продовжував знайомство куратор. – Він отримав грант завдяки високим досягненням у навчанні.
– Лео, можете зайняти будь-яке вільне місце в аудиторії.
– Дякую, – сухо відповів Лео та оглянув вільні місця.
Я була приголомшена, бо одразу впізнала цього юнака. Це той самий велосипедист, через якого моє сумління ніяк не заспокоїться. І ось він тут, переді мною... Мої пошуки закінчились, так і не почавшись.
Анет одразу помітила, що зімною щось не так і смикнула мене за руку.
– Відстань! – гримнула я на подругу.
– Міс Браун! У вас виникли питання? – спитав куратор, почувши шум.
– Ні-ні, Анет, потрібна ручка... А ось і вона! – вийняла ручку з пеналу та передаю її подрузі, розлючено дивлячись на неї.
– Що? – не затихала Анет.
– Знаєте, Лео, сядьте-но біля Лілі, а Анет – біля Джорджа. Гадаю, так буде спокійніше, – додав куратор і провів Лео просто до моєї парти.