Глава 27

Вечір швидко змінив ранок. Останній навчальний день. Завтра у школі святкуватимемо Новий рік. Всі класи підготували різноманітні номери, а ми, як випускники, будемо ведучими даного заходу. Але це, все буде відбуватися завтра. А сьогодні, у школі вирувало життя. Всі метушилися, готували класи і фойє школи до свята.

 Ми з Маринкою прийшли до школи і одразу до нас підбігла Ксюша.

• Скільки вас можна чекати? – сердито промовила. – У нас безліч роботи. Ми, як випускники повинні прикрасити залу, де знаходиться ялинка. Всі вже на місці, а ви, як завжди.

Марина не витримала і відповіла.

• Взагалі – то, нормальні люди при зустрічі, спочатку вітаються. Але, ти ж не нормальна людина. Це – по- перше, а по- друге – це вже твої проблеми, ти ж староста. Хочеш гарні бали в атестат, тоді іди працюй і більше підлизуйся до вчителів, бо мозку в твоїй голові явно не має, щоб заробити цим місцем. Ми не зобов’язані тобі допомагати.

Ксюша ошелешено стояла і не знала, що відповісти. Марина взяла мене під руку і потягнула за собою.

• Оце, так! – промовила я до подруги. – Яка ж, ти молодець. Нарешті поставила її на місце.
• Я і сама не очікувала, що таке скажу. Просто – наболіло! Ми засміялися, адже нарешті зло отримало по-заслузі. Весело ввійшовши в клас, ми помітили, що тут нікого не було. Тому, ми пішли до залу, де знаходилася ялинка. Робота кипіла. У всіх панував новорічний настрій, дівчата прикрашали ялинку новорічними іграшками, а хлопці – по всьому залу розвішували гірлянди.
• Всім, привіт! – вигукнули в один голос ми. – Друзі подивилася на нас і весело почали щось говорити, тільки що вони говорили, ми не зрозуміли.
• Що потрібно робити? – запитала я у Марії Степанівни, яка була поряд з дівчатами.
• Допомагайте дівчаткам прикрашати ялинку. Полінко, прикріпи ось – цю гірлянду на іншу гілочку, бо вона сюди не пасує.

Я вилізла на стільчик, подивилася, куди її потрібно прикріпити і намагалася все виконати, як сказала Марія Степанівна. Але, тільки я туди стала, як хтось мене штовхнув і стільчик почав падати, а я за ним. Не знаю, де в той час був Влад,  але він як супергерой, підбіг і підхопив мене на руки.

• Дякую! – все, що могла промовити я. Влад тримав мене на руках і дивився на мене.
• Будь ласка! Якби я був трохи далі, то я б тебе не спіймав. Хто це зробив?
• Я не помітила.
• Нічого, зараз ми про все дізнаємося.

Влад поставив мене, а сам підійшов до Ірки, яка стояла біля мене, коли я кріпила ту злощасну гірлянду. Я бачила, як дівчина змінилася на обличчі. Вона подивилася на мене, а потім на Влада і показала на Ксюшу. Хто б міг ще це зробити? Я не чекала, поки він знайде її, а самостійно відшукала. Підійшовши до неї, я запитала:

• Навіщо, ти це зробила? – дивлячись їй в очі, промовила я.
• Що саме? Мене там не було, як ти падалі зі стільця.
• А звідки, ти знаєш, що я падала зі стільця? Вона почервоніла і хотіла ще щось заперечити, але я не витримала і вдарила її по обличчю.

Від неочікуваного удару, вона зі злістю подивилася на мене.

• Ах, ти ж с…! – шипіла вона. – Думаєш тобі все можна. Спиш з одним, ще й другого тримаєш біля себе. За двома зайцями побіжиш – жодного не впіймаєш.

Я подивилася на неї. Про, що вона говорить.

• З ким я сплю? – запитала.
• Що, забувала? – посміхнулася. – Тобі нагадати про Олексія.

Я не знала, що їй відповісти. Одразу в пам’яті випливла ця картина. Але звідки вона знає? Ніби читаючи мої думки, вона промовила:

• Василь мені розповів. Він переймався, що обдурив тебе тоді. Олексій йому пригрозив, щоб той так вчинив. І він у мене запитав поради, що йому робити. Чи потрібно просити у тебе пробачення. Ось так я і дізналася.

У мене просто не було слів. Я вибігла на коридор і не знала, що робити далі. Якщо вона знає, значить буде знати і Влад. Що ж робити? Потрібно йому про все розповісти. Тільки як?

В той момент до мене підійшов Василь. Перебуваючи у своїх роздумах, я його навіть і не помітила.

• Поліно! – обернулася я. – Я хотів, тобі дещо сказати. Я…- вибач мені, будь ласка, що я так вчинив з тобою. Я не хотів, просто він змусив мене це зробити. – Хлопець стояв біля мене і я могла побачити, чи насправді він розкаюється у своєму вчинку. – Я знаю, що не потрібно було так робити, але…
• Дякую, що зізнався, тільки нічого вже не змінити. – заспокоювала я  його. – Але, навіщо розповів Ксюші, тепер вона все розповість Владу і що буде далі?

Василь підійшов до мене.

• Не хвилюйся, я скажу, що нічого не говорив і їй ніхто не повірить. Пробач ще раз.

Що ж я могла йому відповісти. Я йому пробачила, адже не він це зробив. Але Олексієві ніколи, ніколи цього не пробачу. Ненавиджу його! Всім серцем і душею – ненавиджу.

Ми повернулися назад до зали. Я бачила, як Ксюша підійшла до Влада і щось йому розповідала. Зробивши вигляд, що нічого не бачу, я далі прикріплювала гірлянди. І ось, до мене підійшов Влад.

• Можна тебе на хвилинку? – запитав він. – Він взяв мене за талію і опустив на землю, так як я стояла на стільчику з іграшками в руках. Ми вийшли в коридор і сіли на лавочку.
• Про що, ти хотів поговорити? – запитала я. Серце калатало від хвилювання і руки мимоволі почали тремтіти.
• Я …- він хотів щось запитати, але видно було, що вагався. – Просто хотів побути з тобою, хоча б хвилиночку – не задавши запитання, промовив він.