Глава 23

Як пережити біль, який руйнує тебе з середини? Що зробити, аби він заспокоївся? Де знайти розраду, щоб забутися? Для мене час зупинився в той момент, коли він зробив зі мною це. Навіщо? Що я йому поганого зробила? Хіба на мені світ зійшовся, що він вирішив так зганьбив мене? Ці питання не давали мені спокою. Сльози не встигали сохнути на моєму обличчі.

Наступні два дні я нічого не хотіла їсти, вікна у моїй кімнаті були повністю закриті, бо сонце, яке сяяло на вулиці дратувало мене, а я хотіла, щоб його взагалі не було. Телефон я вимкнула, тому додзвонитися до мене було просто не реально. Тай,  говорити у мене не було бажання ні з ким.

Мама з татом не відходили від мене. Я відчувала, що вони дуже хвилюються за мене, дивляться на мене, повними суму очима, але нічого вдіяти не можуть. Ніхто нічого не вдіє, адже все сталося, і нічого не змінити. Як же соромно, що буде як Олексій все розповість моїм однокласникам? А Влад, як він відреагує на це? Влад! Він мій промінчик світла, згадуючи про якого серце наповнюється теплом, ніжністю. Але, тепер я його не варта, кому я тепер потрібна?

Я знову почала плакати. Почувши мій плач, до кімнати зайшла мама. Вона сіла біля мене і обняла мене.

• Досить, донечко! – шепотіла вона. – Потрібно далі жити.
• Як? Чому це сталося зі мною, мамо? Поясни мені? – крізь сльози промовляла.
• Ми все подолаємо, чуєш, все. Я більше нікому не дам тебе скривдити, нікому. Донечко моя! Я знаю, що з цим важко впоратися, але ти повинна перебороти це. Ти ж у мене боєць, сильна дівчинка.
• Мамо!  - промовила я – Я не хочу жити!

Мама повернула моє обличчя до себе. Я побачила її сльози, які котилися по щоках.

• Не смій, не смій про таке навіть думати, чуєш!Ти повинна жити, повинна! – мама дивилася на мене. – Я не хочу тебе втратити. Як я буду жити без тебе? Ти ж мій світ, моя підтримка. – Ми з мамою обнялися. Сльози лилися з очей. Вони не зупинялися, ніби хотіли вимити із нас біль, безвихідь, а ще виплеснувшись, зародити новий початок життя.

Я подивилася на маму.

• Не хвилюйся, мамочко – промовила. – Я буду жити, тільки тепер заради тебе і тата. По – іншому у мене просто не вийде.

Мама витерла з моїх очей сльози і поцілувала у вологу щоку.

• А, що ти приготувала на вечерю? – зморщивши носа запитала я. – Дуже їсти хочеться.

Мамуся посміхнулася і швиденько попрямувала до дверей. Зупинившись, повернулася до мене.

• Твою улюблену страву, моє золотце. – весело сказала. – Спускайся, поки не охолола.

Я встала з ліжка і пішла на кухню. Побачивши мене, тато посміхнувся. Я поцілувала його і ми пішли вечеряти.

Як би мені не було б важко, але мої батьки не повинні страждати через мене. Я не хочу більше бачити їхніх сліз, болю, переживань. Я повинна зробити все, щоб вони мною пишалися і вони плакали тільки від радості. Я – сильна! Тільки тепер про принца потрібно забути.

Повечерявши, я включила телефон. На табло висвітлилося 20 пропущених дзвінків. Переглянувши список, 10 – від Марини, 10 – Влад. Я набрала Марину і попросила її прийти до мене. Вона погодилася. Через пів години, подруга стояла на порозі мого будинку.

• Привіт, втікачко! – вигукнула Марина. Дівчина подивилася на мене, але я ніяк не відреагувала. – Полінко, щось сталося?

Я думала, чи розповідати їй. Все ж вирішила розповісти.

• Хочеш дізнатися, куди я зникла в п’ятницю? – подивилася я на Марину. - Тоді слухай.

Я розповіла їй все. Марина сиділа і не вірила моїм словам.

• І він мене зґвалтував. Як соромно про це розповідати! – я закрила обличчя руками.
• Пробач, пробач мене, Полінко! Я навіть подумати не могла, що таке може статися. – вона обняла мене. – Придурок, ідіот цей Олексій. Як він міг таке зробити. Чому, ти не звернулася в поліцію?
• Яка поліція? – серйозно промовила. – Хто мені повірить, тим паче я сама пішла з Васею, ніхто мене не тягнув силою. Що я можу довести?
• Дійсно. Я ж тебе попереджала, щоб ти нікуди не йшла з Василем. Чому, ти мене не послухала?
• Я думала, що Влад на мене там чекає. – відповіла я. – Ми з ним говорили перед цим, а потім його покликав Олег і він відлучився. Його довго не було і я подумала… Досить! Тепер це вже не важливо.
• Не переймайся, подруго! Я допоможу тобі це пережити. Ти ж пам’ятаєш, в якому я була стані, коли Макс мене покинув.

Я кивнула головою і ми обнялися.

Поговоривши, ми спустилися на кухню попити чаю. Ми сіли за стіл і почули стукіт у двері.

• Сидіть, дівчатка! – промовив з вітальні тато. – Я відкрию.

Ми продовжили розмову. Зачинивши двері,він  повернувся.

• Хто це приходив? – поцікавилася я.
• Ніхто, так запитували, де будинок Гаврилюків. Я показав і вони пішли.

Мій тато ніколи не вмів обманювати. Подивившись на нього, я зрозуміла, що це вигадка. Провівши Марину до воріт, я поверталася до будинку.

• Поліно! – почула.
• Хто там? – перелякано запитала. Я хотіла бігти в будинок, але мені на зустріч вийшов Влад. Найменше, кого хотіла я бачити, так це його. Я зупинилася.