Глава 22

Коли ми з Мариною прийшли на дискотеку, зала була вже заповнена молоддю. Кого тут тільки не було. Від випускників минулих років і до учнів початкових класів. Всі прийшли повеселитися, ніби це була єдина дискотека у нашому містечку.

Ми з Маринкою пройшли в глиб зали, залишивши свій одяг у гардеробній. Музика лунала дуже голосно, тому, щоб щось запитати чи відповісти, потрібно було стати дуже близько одна до одної. Ми веселилися, танцювали, адже пісні були дуже драйвові. Втомившись, вирішили вийти на коридор.

• Нарешті, свіже повітря! – відкриваючи двері, промовила я.

Ми постояли кілька хвилин, весело згадуючи наших однокласників, які були також у залі.

• Що, пішли далі тусити? – запитала Марина.
• Пішли.

Як тільки ми підійшли до дверей, вони з силою відкрилися і звідти вийшов Олексій з Василем, нашим однокласником. Я одразу ж заховалася за Марину. Вони щось дуже голосно обговорювали, видно було по обличчю Олексія, що він був чимось невдоволений.

Вони не помітили нас, хоча ми стояли біля дверей.

• Робимо так, як домовлялися! – кричав він Василеві.
• А якщо не захоче? Що тоді? – запитав хлопець.
• Тоді, я знайду тебе , - він повернувся до Василя –  і, ти відчуєш мій гнів на собі.

Василь нічого не відповів, лише опустив голову. Я злякалась, бо подумала, що вони говорили саме про мене.

• Маринко! – зупинила я подругу, - щось мені стало страшно. Ти чула їхню розмову?
• Так. Ти не перебільшуй, я думаю що вони говорили про щось своє – заспокоїла  мене подруга.
• А записка, яку мені передав сьогодні Василь, ти забула?
• Тепер точно знатимемо, що краще з Васею нікуди не йти. От і все. Пішли вже, класна пісня грає.

Ми побігли всередину. Музика лунала на всю школу, по коридорі у закутках цілувалися закохані пари, а мого Влада не було ніде видно. Напевно, він на мене і справді дуже ображений, якщо не прийшов. Настрій почав псуватися. Я попросила у подруги зробити невеличку перерву і посидіти на коридорі. Але, Марина вже знайшла собі нового кавалера і я змушена була піти на коридор сама.

Я присіла на лавочку і засмучено дивилася у вікно. На небі миготіли зірки, ніби підморгували мені, в надії покращити мій настрій. Я важко видихнула.

• Привіт! – почула я за спиною. Обернувшись, побачила Влада. Мої очі засяяли, а губи розійшлися у посмішці.
• І чому така красуня сумує?- він присів біля мене. Я не могла відвести погляду від нього. Слова плуталися в моїй голові, з чого почати розмову я не знала.
• Чому ти мовчиш? Ти не хочеш зі мною розмовляти? – суворішим тоном промовив хлопець.
• Ні, ні. Вибач! Просто, не знаю, що тобі сказати, – винувато промовила. -   Я думала, що ти не прийдеш сьогодні, що ображений на мене і…
• Стоп! Я на тебе не ображаюся. Розумію, що ти заплуталася, я теж не знав як бути далі. Але, серцю не накажеш. Воно тягнеться до твого, не слухає здорового глузду.
• І у мене теж саме – промовила я.

Він подивився на мене і у його погляді я помітила стільки ніжності, що слова в той момент просто були б зайвими. Влад взяв мою руку і поклав її собі на серце.

• Якщо, ти думаєш, що я тебе обманюю, відчуй як воно калатає. Хіба може воно так шалено битися, при зустрічі з небайдужою людиною?

Я відчула шалений ритм його серця. В той момент до нас підійшов Олег, наш однокласник і позвав Влада.

• Почекай мене, будь ласка я через кілька хвилин підійду.
• Добре. Не переживай, я буду на цьому ж місці.

Я почекала кілька хвилин, але хлопця так і не прийшов. До мене підійшов Василь і сказав, що на мене у кабінеті біології вже чекає Влад . Я подумала, що він підготував мені якийсь сюрприз. Підійшовши до дверей, Вася пішов, а я зайшла в середину. Навкруги було темно, лише ліхтарик від мобільного телефону розсіював темряву навкруги. Я злякалася.

• Влад! Де ти? – промовила я.

Відчуваючи небезпеку, я підійшла до дверей. Але вона були замкнуті. Хто це зробив, я не знала. По тілу пробіглися мурашки і я відчула важкий подих у себе за спиною.

• Опа! Попалася, моя маленька пташечка – промовив знайомий голос.
• Олексій! Я мала б здогадатися, що це ти.

Він підійшов до мене і схопив у свої обійми. Я почала пручатися, але хлопець сильніше притис до себе і не давав мені змоги навіть закричати. Що ж робити? Тепер вже точно мені кінець. Він почав цілувати мене, його руки сковзнули по моїх грудях і опускалися все нижче і нижче. Я почала слізно просити:

• Олексій! Я благаю тебе, відпусти мене. Я нікому нічого не скажу. Нікому! Тільки відпусти!

Він лише важко дихав від бажання, яке прокинулося у ньому.

• Як  я тебе можу відпустити, коли ти вже майже моя! Після мене, ти йому вже більше не будеш потрібна. Та й більше нікому, адже кому потрібна, шльондра! Ти не захотіла по добрій волі бути моєю, значить я візьму тебе силою. А потім, вся школа дізнається, хто ти є насправді.