Глава 14

Ввечері я тільки прокинулася. Підійшла до дзеркала і побачила великий синець під оком. Від дотику до нього, я відчула сильний біль. «На кого я тепер схожа!» - не відриваючи очей від дзеркала, подумала я. В роті пересохло, мене мучила спрага, тому хотіла б я цього чи ні, але потрібно спускатися на кухню.

Мама готувала вечерю, коли побачила мене. Запитань було багато, але що їй відповісти я не знала. Тому, вирішила збрехати.

• Мамо, я впала, розумієш, впала – запевняла я. – Не помітила смітника, зачепилася і …(показала на синець) -ось результат. Нічого страшного.
• Влад заходив – промовила мама. – Я сказала, що ти спиш. Він був дуже сильно схвильований. Вибачався чомусь. Не хочеш сказати правду, доню? – сівши біля мене, запитала мама. – Це все через нього?

Мені не хотілося говорити правди, але все ж я їй все розповіла. Мама була шокована. Вона хотіла подзвонити до Марії Степанівни, знайти Ксюшиних батьків і поговорити з ними, задіяти всі можливі інстанції, щоб все-таки покарати Ксюшу, але я сказала, що розберуся у всьому сама. Для чого створювати такий галас, не хочу бути посміховиськом.

• Мамо, заспокойся , будь ласка. – промовила. – Я сама у всьому розберуся, справді. Я ж не маленька дівчинка, а доросла і зможу у своїх проблемах розібратися без твоєї допомоги. Не хвилюйся так, можливо у тебе є якийсь крем, щоб змазати синця, дуже болить.

Мама заспокоїлася і виконала моє прохання. Намастивши, ми сіли вечеряти. Але, хтось постукав у двері.

• Ти на когось чекаєш? – запитала у мене мама.
• Ні – відповіла я. – Це, можливо до тебе?
• Також – ні.

Я побігла відчиняти двері. На порозі стояв Влад. Відчинивши, він підійшов до мене і притис з усією силою до себе.

• Крихітко моя! Вибач, вибач мені – шепотів він і гладив моє волосся. – Чому, ти мені не сказала? Цього б не сталося б, якби я це взнав.

Я відхилилася від нього і Влад побачив мій синець. Хлопець нічого не сказав, лише легенько провів по ньому рукою і поцілував.

• Не треба, Владе, себе в чомусь карати – заспокоювала я. – Так мало статися, я й сама не очікувала.
• Давай поговоримо. – запропонував він. – Зможеш вийти на вулицю?
• Так, звичайно. Тільки одягнуся.

Мама насторожено спостерігала як я вбішла до будинку. Зайшовши на кухню, я сказала, що вийду на вулицю на кілька хвилин. Мама не одразу погодилася, але я наполягла. Тому, їй нічого не залишалося, як мене відпустити.

Влад стояв на вулиці. Коли я підійшла до нього, він взяв мою руку і запропонував піти у парк. Я б пішла, але синець заборонив мені кудись іти, тому ми вирішили посидіти на лавці біля мого будинку. Вечір був холодний, останні дні осені попереджали всіх, що скоро зима. Я притулилася міцніше до нього, а хлопець розстібнув куртку і обгорнув мене нею. Я лагідно обійняла його за талію і відчула, як калатає його серце. У ці хвилини нічого не хотілося говорити, лише мовчати. Влад ніжно торкнувся мого обличчя і поцілував. Його телефон завібрував. Хтось телефонував.

• Ти не будеш проти, якщо я відлучуся на кілька хвилин? – запитав хлопець.
• Не хвилюйся, я почекаю – відповіла.

Влад одразу ж відповів на дзвінок і я побачила, як він прямує до автомобіля, що зупинився неподалік. Через декілька хвилин, я помітила його. «Що це?» - не могла повірити своїм очам.

• Ти – чарівник? – радісно запитала.

Хлопець повернувся з м’якою іграшкою і двома чашками кави.

• Це тобі! – протягнув він ведмедика. – Нехай він захищає тебе, поки я  не буду в змозі цього зробити. Мій маленький подарунок. Ще раз хочу вибачитися перед тобою.
• Дякую. – Я взяла подарунок і притулила ведмедика мордочку до себе.
• А, щоб не заморозити тебе – тримай каву.

Ми сиділи і пили каву, розглядали зірки на небі і Влад розповідав цікаві історії про кожну із них. Було дуже цікаво його слухати, а найголовніше – бути поруч з ним. Я краєм ока спостерігала за ним, дивилася як змінюється вираз його обличчя, коли він щось забуває, як сердиться, радіє. Яка ж прекрасна ця мить!

• Зірка впала! – вивів мене із роздумів хлопець. – Швидко, загадуй бажання.

Подивившись на нього, я загадала. Напевне, одне із найзаповітніших моїх бажань за все життя.

• Що, ти загадала? – подивившись на мене, запитав.
• Не скажу! Не можна розповідати, бо бажання не збудеться.
• Тоді і я теж не розповім.

Він підхопив мене і закружляв. Я сміялася. Потім, опустив на землю і притулив до себе. Поправивши пасмо мого волосся, яке неслухняно вивільнилося із шапки Влад мене поцілував. Тепло цього поцілунку розійшлося по всьому тілу і розбурхало всю ніжність, яка ховалася в мені.