Глава 23. Світло, яке не бреше

Каель стояв нерухомо.

Його рука все ще була простягнута до Еліани, але пальці вже не торкалися її.

Над Ліором відкривалося шосте ворота.

Біле.

Настільки яскраве, що навіть чорне небо навколо нього почало світлішати.

Еліана дивилася на Каеля.

— Кого ти любив?

Він мовчав.

— Каелю.

— Я не знаю.

— Але Серафіна знала.

— Так.

— І вона сказала це не просто так.

Каель заплющив очі.

— Світло показує правду.

— Тоді подивимося.

Він відкрив очі.

— Ти впевнена?

Еліана кивнула.

— Я більше не хочу боятися того, чого не знаю.

Каель повільно простягнув руку.

Вона взяла її.

— Разом?

— Разом.

Шосте ворота відкрилися.

Світло поглинуло їх.

Еліана не відчула болю.

Лише холод.

Потім вона побачила поле.

Безкрає.

Під червоним небом.

Каель стояв там один.

Молодий.

Ще до Нерісу.

Ще до Серафіни.

Ще до першого великого походу Першого.

Перед ним стояла дівчина.

Еліана не знала її.

Довге біле волосся.

Темні очі.

На шиї — срібний кулон.

Дівчина усміхнулася.

— Ти знову запізнився.

Каель усміхнувся у відповідь.

— Я прийшов.

— На три години пізніше.

— Але прийшов.

Вона засміялася.

— Одного дня ти навчишся бути вчасно.

Каель підійшов до неї.

— Можливо.

Вона взяла його за руку.

— Ходімо.

Еліана дивилася на них.

У грудях щось неприємно стиснулося.

Не ревнощі.

Не зовсім.

Скоріше страх.

Страх побачити щось, після чого їхній теперішній світ зміниться.

— Хто вона? — прошепотіла Еліана.

Каель відповів:

— Не знаю.

Вона подивилася на нього.

— Ти не пам'ятаєш?

— Ні.

Але його голос звучав невпевнено.

Спогад продовжився.

Дівчину звали Арія.

Вона була відьмою.

Не сильною.

Не знаменитою.

Просто дівчиною, яка знала Каеля ще до того, як він став одним із найстрашніших демонів.

Вони сиділи біля багаття.

Арія розповідала:

— Ти колись замислювався, що буде після смерті?

Каель засміявся.

— Демони не думають про смерть.

— Чому?

— Бо ми бачимо її щодня.

— А якщо вона прийде до тебе?

Каель подивився на неї.

— Тоді я не буду один.

Арія усміхнулася.

— Це обіцянка?

— Так.

Еліана відчула дивний біль.

Ті самі слова.

Та сама обіцянка.

Вона подивилася на Каеля.

— Ти сказав це їй.

— Так.

— Тоді Серафіна мала рацію.

Каель похитав головою.

— Почекай.

Спогад змінився.

Арія стояла перед Каелем.

Між ними був Перший.

— Він знищить нас, — сказала вона.

Каель дивився на батька.

— Я знаю.

— Тоді йди зі мною.

— Не можу.

— Чому?

— Це моя сім'я.

Арія похитала головою.

— Ні. Це твоя в'язниця.

Перший повернувся до них.

— Каелю.

Каель зробив крок назад.

Арія схопила його руку.

— Не слухай його.

Перший усміхнувся.

— Ти справді думаєш, що можеш забрати мого сина?

— Він сам вирішить.

Перший підняв руку.

Арія впала.

Каель кинувся до неї.

— Аріє!

Вона лежала на землі.

Кров на губах.

— Не повертайся до нього.

Каель тримав її.

— Я не залишу тебе.

— Ти повинен.

— Ні.

— Якщо залишишся…

Вона ледве дихала.

— Він забере тебе теж.

Каель заплющив очі.

— Я люблю тебе.

Арія усміхнулася.

— Знаю.

І зникла.

Еліана стояла в темряві.

— Вона померла?

Каель кивнув.

— Так.

— Через Першого?

— Так.

— І ти любив її.

— Так.

Еліана відвела погляд.

— Я не знаю, що сказати.

Каель підійшов ближче.

— Не треба нічого казати.

— Але тепер я розумію, чому Серафіна сказала…

— Еліано.

Він обережно взяв її за підборіддя.

— Те, що я відчував тоді, було справжнім.

Вона дивилася йому в очі.

— Я знаю.

— Але це було життя, яке закінчилося задовго до тебе.

— Я не хочу бути заміною.

— Ти не заміна.

— Тоді хто я?

Каель відповів без вагань:

— Ти — ти.

Світло навколо них змінилося.

Еліана побачила інший спогад.

Серафіна.

Вона стояла перед Каелем.

— Ти досі її любиш?

Каель мовчав.

— Арію?

— Так.

— Але ти тут.

— Я знаю.

— Тоді чому?

Каель дивився на Серафіну.

— Бо ти не змушуєш мене забути її.

Серафіна усміхнулася.

— А ти не змушуєш мене бути нею.

— Ні.

— Тоді ми можемо почати.

Каель кивнув.

— Так.

Еліана зрозуміла.

Серафіна не була заміною Арії.

А Арія не була заміною Серафіні.

Кожна з них була частиною його життя.

Але зовсім різною.

Світло зникло.

Еліана й Каель знову стояли біля шостого ворота.

Він дивився на неї.

— Тепер ти знаєш.

— Так.

— І?

Еліана підійшла ближче.

— Я не серджуся.

Каель здивовано подивився на неї.

— Чому?

— Бо ти не приховав її від мене.

— Я не пам'ятав.

— Але тепер пам'ятаєш.

— Так.

— І сказав мені.

Каель торкнувся її руки.

— Я більше не хочу мати від тебе таємниць.

— Добре.

— Навіть якщо правда болить.

— Особливо тоді.

Вона обійняла його.

Він притиснув її до себе.

А шосте ворота почало закриватися.

Але раптом світло змінилося.

З білого воно стало чорним.

Каель різко відштовхнув Еліану.

— Відійди!

З неба впала блискавка.

Вона вдарила в землю перед ними.

На камені з'явився знак.

Не шостий.

Не сьомий.

Восьмий.

Еліана завмерла.

— Воно знову.

Азраель вибіг із храму.

— Відійдіть!

Каель підняв меч.