Глава 18. Дитина з Порожнечі

Вода текла вгору.

Не краплями.

Цілими потоками.

Річка Ліора піднімалася над землею, мов величезна срібна змія, що повільно звивалася до неба.

Люди на площі кричали.

Хтось тікав.

Хтось просто стояв, дивлячись угору.

А Еліана не бачила нічого, крім маленької дівчинки.

Вона стояла посеред вулиці босоніж.

У старій білій сукні.

З довгим волоссям.

Те саме обличчя.

Ті самі очі.

Та сама маленька родимка біля губи.

Еліана знала це обличчя.

Вона бачила його щодня у старих дзеркалах.

Це була вона.

Семирічна.

— Каелю?

Дівчинка простягнула руку.

Каель не рухався.

Його обличчя стало кам'яним.

— Не підходь.

Дівчинка нахилила голову.

— Чому?

— Ти не вона.

— Я — Еліана.

— Ні.

— Я пам'ятаю тебе.

Каель стиснув кулак.

— Ти пам'ятаєш те, що він хоче, щоб ти пам'ятала.

Дівчинка усміхнулася.

— А ти пам'ятаєш усе?

Каель нічого не відповів.

— Тоді чому ти не розповів їй?

Еліана подивилася на Каеля.

— Що вона має на увазі?

— Не слухай.

— Ти знову це кажеш.

— Бо вона бреше.

Дівчинка засміялася.

— Я не брешу.

Вона подивилася на Еліану.

— Він справді приходив до мене.

Пауза.

— Але він прийшов не першим.

Еліана відчула холод.

— Хто прийшов першим?

Дівчинка повернулася до неї.

— Твій батько.

Азраель різко підняв голову.

— Не слухай її.

— Чому? — запитала Еліана.

Азраель мовчав.

Дівчинка усміхнулася.

— Бо він не хоче, щоб ти знала, що сталося тієї ночі.

Еліана підійшла ближче.

— Я хочу знати.

Каель став поруч.

— Еліано, обережно.

— Я більше не хочу жити з чужими таємницями.

Дівчинка кивнула.

— Тоді дивись.

Вона підняла руку.

Вода над містом завмерла.

А потім обрушилася вниз.

Еліана заплющила очі.

Світ зник.

Вона стояла в іншому місці.

Стара кімната.

Сімнадцять років тому.

Серафіна сиділа біля ліжка.

На руках у неї була маленька Еліана.

Азраель стояв біля вікна.

— Він прийде, — сказав він.

— Знаю.

— Ми не зможемо втримати його.

— Зможемо.

— Серафіно…

— Я вже вирішила.

Азраель підійшов до неї.

— Ти віддаси себе печатці.

— Так.

— А якщо не спрацює?

Серафіна подивилася на дитину.

— Тоді вона повинна мати інший захист.

— Який?

Серафіна подивилася у бік дверей.

Там стояв Каель.

Він був молодшим.

Але Еліана впізнала його.

— Він?

— Так.

Азраель похитав головою.

— Він ненавидить мене.

— Але не її.

— Ти хочеш прив'язати його до неї.

— Ні.

Серафіна відповіла:

— Я хочу, щоб вона сама його обрала.

Спогад змінився.

Тепер Еліана побачила іншу кімнату.

Семирічна дівчинка сиділа на підлозі.

Перед нею — сім чорних свічок.

Але цього разу за нею стояв хтось ще.

Перший.

Він нахилився до дитини.

— Ти хочеш, щоб він прийшов?

Дівчинка кивнула.

— Так.

— Тоді поклич його.

— Я не знаю як.

— Знаєш.

Він показав на книгу.

— Ти вже робила це раніше.

Дівчинка відкрила книгу.

На сторінці було написано:

«Назви ім'я того, кому довіряєш.»

Дівчинка прошепотіла:

— Каель.

Полум'я спалахнуло.

Перший відступив.

— Ні…

У дверях з'явився Каель.

Він подивився на Першого.

— Відійди від неї.

Перший відповів:

— Ти навіть не розумієш, кого захищаєш.

Каель став перед дитиною.

— Мені байдуже.

— Вона одного дня відкриє мене.

— Ні.

— Вона — моя кров.

Каель відповів:

— Вона — не твоя.

Еліана відкрила очі.

Вона знову була на площі.

Дитина стояла перед нею.

— Ти бачила?

Еліана кивнула.

— Так.

— Тоді ти розумієш.

— Не все.

Дівчинка підійшла ближче.

— Я — не копія.

— Хто ти?

— Я — те, що залишилося.

— Від кого?

— Від тебе.

Еліана застигла.

— Що це означає?

Дівчинка торкнулася її руки.

Її пальці були крижаними.

— Коли Перший не зміг забрати тебе…

Пауза.

— Він забрав частину тебе.

Еліана відчула різкий біль у грудях.

Каель схопив дівчинку за руку.

— Відійди від неї!

Дівчинка подивилася на нього.

— Ти боїшся.

— Я не боюся тебе.

— Ти боїшся втратити її.

Каель мовчав.

— Так само, як боявся тоді.

Вона усміхнулася.

— Ти завжди боявся.

Каель відпустив її.

Еліана подивилася на нього.

— Вона має рацію?

— Так.

— Ти боявся втратити мене?

— Завжди.

Другий дзвін ударив.

Синє світло над другою вежею стало яскравішим.

Вода навколо міста почала підніматися.

Азраель дивився на вежу.

— Ворота води.

— Як їх закрити? — запитала Еліана.

— Кожні ворота потребують іншої жертви.

Каель різко повернувся.

— Жертви?

— Не завжди смерті.

— А чого?

Азраель подивився на Еліану.

— Вода забирає пам'ять.

Еліана відчула, як серце стислося.

— Пам'ять?

— Так.

Каель одразу похитав головою.

— Ні.

— Якщо друге ворота відкриються повністю, місто буде затоплено.

Ліра подивилася на річку.

— Ми не встигнемо евакуювати всіх.

Еліана дивилася на воду.

— Скільки пам'яті потрібно?

Азраель не відповів.

— Скільки?

— Одного важливого спогаду.

Каель схопив її за руку.

— Ні.

— Це не твоя пам'ять.

— Саме тому я знаю, що ти готова віддати її.

Еліана подивилася на нього.

— А якщо це єдиний спосіб?

— Ми знайдемо інший.

— Каелю…

— Ні.

Він говорив твердо.

— Я не дозволю тобі віддавати частину себе щоразу, коли Перший відкриває чергові ворота.