Глава 14. Війна за сім воріт

Ліор більше не спав.

Навіть після того, як сонце зникло з його небосхилу багато років тому, місто звикло до темряви. Люди навчилися жити при смолоскипах, ліхтарях і блідому світлі магічних кристалів.

Але цієї ночі темрява була іншою.

Вона рухалася.

Еліана стояла на найвищій вежі старого святилища й дивилася на місто.

Десь далеко, між будинками, один за одним гасли ліхтарі.

Не від вітру.

Не від дощу.

Просто згасали.

— Вони вже тут, — тихо сказала Ліра.

Вона стояла біля сходів, тримаючи в руках старий арбалет.

Еліана не обернулася.

— Хто?

— Ті, про кого говорив Азраель.

Каель стояв у тіні колони.

Він мовчав.

Його погляд був спрямований за межі міських мурів.

Туди, де горизонт був чорним.

— Орден? — запитала Еліана.

Каель похитав головою.

— Ні.

Він нарешті подивився на неї.

— Гірше.

Еліана відчула, як по спині пробіг холод.

— Королева?

— Вона теж.

Каель зробив кілька кроків до краю вежі.

— Але цього разу вони не прийдуть окремо.

Вдалині почувся глухий удар.

Потім другий.

І третій.

Земля під ногами здригнулася.

Ліра підняла голову.

— Що це?

Каель відповів не одразу.

— Ворота.

Еліана насупилася.

— Які ворота?

— Усі.

Під містом щось прокинулося.

Старі кам'яні тунелі затремтіли.

На стінах один за одним почали з'являтися символи.

Вогонь.

Вода.

Земля.

Вітер.

Тінь.

Світло.

І кров.

Сьомий символ спалахнув останнім.

Еліана відчула його навіть на поверхні.

Її долоня загорілася червоним світлом.

— Каелю…

Він уже був поруч.

Взяв її руку.

Їхній кровний зв'язок відгукнувся миттєво.

Біль.

Страх.

Сила.

І щось ще.

Чужа присутність.

Величезна.

Стара.

Голодна.

Еліана різко забрала руку.

— Він дивиться.

Каель стиснув щелепу.

— Так.

— Перший?

— Так.

Ліра зблідла.

— Але він залишився по той бік.

— Він залишився там, — відповів Каель. — Але ворота вже не такі міцні.

Еліана подивилася на свою долоню.

— Через мене?

Каель підійшов ближче.

— Ні.

— Тоді через що?

Він мовчав.

Еліана відчула, що він щось приховує.

— Каелю.

— Я не знаю.

— Ти брешеш.

— Еліано…

— Ти завжди так робиш, коли боїшся сказати правду.

Каель відвів погляд.

Цього було достатньо.

— Що ти знаєш?

— Знаю, що Перший не може пройти сюди сам.

— Чому?

— Бо йому потрібен провідник.

— Королева Порожнечі?

— Ні.

Каель подивився їй прямо в очі.

— Йому потрібен хтось із нашою кров'ю.

Еліана завмерла.

— Азраель.

— Так.

У цей момент пролунав дзвін.

Чорний дзвін Ліора.

Він не дзвонив багато років.

Його звук прокотився містом.

Раз.

Другий.

Третій.

Люди вибігали на вулиці.

Хтось кричав.

Хтось молився.

А десь біля східної брами здійнялося полум'я.

— Вони атакують, — сказала Ліра.

Каель уже діставав меч.

— Залишайся тут.

Еліана подивилася на нього.

— Ні.

— Це не прохання.

— А я не дитина, яку треба ховати.

Каель застиг.

Еліана підійшла ближче.

— Ти сам сказав. Тепер починається справжня війна.

— Саме тому я хочу, щоб ти залишилася тут.

— А я хочу бути поруч із тобою.

Він нічого не відповів.

Ліра тихо кашлянула.

— Можна я скажу очевидне?

Вони одночасно подивилися на неї.

— Якщо ви зараз почнете сперечатися про те, хто кого захищатиме, місто встигне згоріти.

Каель зітхнув.

— Ненавиджу, коли вона права.

— Я звикла, — відповіла Ліра.

Еліана ледь усміхнулася.

А потім вони почули крик.

Не людський.

З-під землі.

На площі вже точилася битва.

Чорні постаті виходили з провулків.

На них не було обладунків.

Не було зброї.

Лише довгі темні плащі й маски без облич.

Орден Порожнього Сонця.

Але між ними були інші.

Тіні.

Вони рухалися неприродно швидко.

Проходили крізь стіни.

Зникали в землі.

І знову виникали за спинами людей.

Каель кинувся вперед.

Його очі спалахнули золотим.

Перший удар розірвав тінь навпіл.

Друга істота відлетіла в кам'яну стіну.

Еліана підняла руку.

Повітря навколо неї здригнулося.

— Вогонь!

Полум'я вибухнуло перед нею.

Але тіні не згоріли.

Вони лише відступили.

Еліана здивовано подивилася на них.

— Вони не бояться магії.

— Вони не живі, — сказав Каель.

— Тоді що їх зупинить?

Він подивився на неї.

— Ти.

— Що?

— Ти — не просто відьма.

Еліана стиснула кулак.

— Я вже це чула.

— Ти ще не зрозуміла.

Каель став поруч.

— Магія не діє на них, тому що вони народжені з Порожнечі.

Він торкнувся її плеча.

— Але твоя кров походить із двох світів.

Еліана подивилася на свої руки.

— І що мені робити?

— Не використовуй магію.

— А що тоді?

— Використай себе.

Вона не встигла відповісти.

Тінь кинулася на них.

Еліана інстинктивно простягнула руку.

Її долоня спалахнула.

Не полум'ям.

Не світлом.

Кров'ю.

Червоне сяйво пройшло крізь тінь.

І істота завмерла.

На її чорному тілі з'явилися тріщини.

А потім вона розсипалася.

Тиша.

Каель дивився на неї.

— Ось.

— Що?

— Твоя справжня сила.

Еліана важко дихала.

— Я не знаю, як це зробила.

— Ти не зробила.

— Тоді хто?

Каель відповів тихо:

— Твоя кров.

На іншому кінці площі з'явився чоловік.

Він був у білому плащі Ордену.

Без маски.

Сиве волосся.

Шрам через усе обличчя.