Глава 9. Святилище Вальмару

Ніч минула неспокійно.

Еліана майже не спала.

Вона лежала біля згасаючого вогню й дивилася в темряву, намагаючись не думати про голос Королеви.

Вона починає любити тебе, Каелю.

Слова постійно поверталися.

Еліана повернула голову.

Каель сидів неподалік, спершись спиною на дерево.

Він теж не спав.

— Ти взагалі спиш? — тихо запитала вона.

— Іноді.

— Коли?

— Коли впевнений, що ніхто не намагається мене вбити.

— Тобто майже ніколи.

— Приблизно.

Еліана посміхнулася.

— Ти дивний.

— Ти вже казала.

— Просто нагадую.

Каель подивився на неї.

— Ти теж не спиш.

— Думаю.

— Про що?

Вона замовкла.

— Про те, що сказала Королева.

Його погляд став серйозним.

— Не слухай її.

— А якщо вона сказала правду?

Каель нічого не відповів.

Еліана піднялася й сіла поруч.

— Ти знаєш, що вона мала на увазі.

— Так.

— Вона сказала, що я починаю тебе любити.

Каель відвів погляд.

— Вона намагається маніпулювати тобою.

— Можливо.

Еліана зробила паузу.

— Але вона могла просто назвати те, чого ми обоє боїмося.

Каель подивився на неї.

— І чого ж ти боїшся?

Еліана тихо відповіла:

— Що це правда.

Між ними запала тиша.

Каель повільно підняв руку й торкнувся її волосся.

— Тоді бійся не цього.

— А чого?

— Того, що я можу відчути те саме.

Еліана завмерла.

Каель забрав руку.

— Нам треба йти.

— Ти неймовірно вмієш псувати моменти.

— Це талант.

Вона тихо засміялася.

До Вальмару вони дісталися ближче до полудня.

Святилище знаходилося високо в горах.

Старі кам'яні сходи підіймалися поміж скель.

На кожній сходинці були вирізані імена.

Деякі стерлися від часу.

Інші залишалися чіткими.

Еліана зупинилася біля одного.

Серафіна.

Вона відчула дивний холод.

— Це ім'я моєї матері.

Каель підійшов.

— Так.

— Вона була тут?

— Часто.

— А ти?

— Один раз.

— Чому?

— Вона не дозволила мені піднятися вище.

Еліана подивилася на нього.

— Чому?

— Сказала, що Вальмар не впустить мене.

— І не впустив?

Каель усміхнувся.

— Викинув назад у ліс.

Ліра, яка йшла попереду, обернулася.

— Тому що святиня була створена не для демонів.

Каель похмуро відповів:

— Це я вже зрозумів.

Вони піднялися до величезних воріт.

На них був символ крові.

Еліана поклала руку на камінь.

Ворота відчинилися.

Без заклинань.

Без ритуалу.

Просто від її дотику.

Ліра тихо сказала:

— Воно чекало на тебе.

Всередині було холодно.

Довгий коридор вів углиб гори.

На стінах горіли сині вогні.

Ніхто їх не запалював.

Вони спалахували самі, коли Еліана проходила повз.

— Це місце знає тебе, — сказала Ліра.

— Мені це вже починає не подобатися.

Каель ішов позаду.

— Не хвилюйся.

— Ти говориш це щоразу перед тим, як стається щось жахливе.

— Тоді перестану.

Вони дійшли до круглої зали.

Посередині стояв кам'яний постамент.

На ньому лежала книга.

Вона була величезною.

Темно-червоною.

На обкладинці був вирізаний символ.

Крапля крові, всередині якої знаходилося чорне полум'я.

Ліра прошепотіла:

— Книга Першої Крові.

Еліана підійшла.

Каель різко сказав:

— Не торкайся.

Вона зупинилася.

— Чому?

— Я не знаю, що вона зробить.

— Але ми прийшли саме за нею.

— Так.

— Тоді?

Каель подивився на книгу.

— Вона небезпечніша за все, що ми бачили.

Еліана простягнула руку.

Каель схопив її.

— Еліано.

— Я повинна.

— Ні.

— Ти сам казав, що я маю знати правду.

— Не ціною твого життя.

Вона подивилася на нього.

— А якщо я не відкрию її, скільки ще людей помре через те, що ми нічого не знаємо?

Каель мовчав.

Він відпустив її руку.

— Тоді я залишуся поруч.

Еліана торкнулася книги.

Сторінки самі почали перегортатися.

Одна.

Друга.

Третя.

Поки не зупинилися на старому малюнку.

На ньому були зображені дві істоти.

Одна — з крилами, охопленими полум'ям.

Інша — без обличчя.

Між ними стояла дитина.

Еліана.

Вона відчула холод.

Під малюнком з'явився напис:

«Коли кров демона з'єднається з кров'ю відьми, народиться носій Дверей.»

Ліра прошепотіла:

— Носій Дверей.

Еліана продовжила читати.

«Дитина не належатиме жодному зі світів. Її кров відкриє шлях до Порожнечі. Але лише той, хто буде пов'язаний із нею кров'ю, зможе закрити його.»

Еліана повільно підняла голову.

— Каелю...

Він уже зрозумів.

— Ні.

— Там написано...

— Я бачу.

— Хтось, пов'язаний зі мною кров'ю, має закрити ворота.

Каель мовчав.

— Це ти?

— Не знаю.

Еліана перегорнула сторінку.

На наступній був малюнок.

Чоловік.

Золоті очі.

Чорне полум'я.

Азраель.

А поруч — Каель.

Між ними стояв знак угоди.

Еліана прошепотіла:

— Ви знали один одного.

— Так.

— Ви були братами?

Каель нічого не відповів.

Ліра різко підняла голову.

— Брати?

Еліана подивилася на Каеля.

— Ви були братами?

Він повільно кивнув.

— Так.

Тиша.

— Демони можуть мати братів?

— Ми були створені з однієї крові.

— Що це означає?

Каель дивився на сторінку.

— Азраель був моїм старшим братом.

Еліана відчула, як усе навколо закрутилося.

— Тоді чому ти його ненавидиш?

— Я не ненавиджу його.

— Ти бився з ним.

— Я намагався його зупинити.

— Через маму?

Каель кивнув.