Глава 2. Дорога крізь зачарований ліс

Ніч зустріла їх холодом.

Щойно Еліана переступила поріг будинку, дощ ударив їй в обличчя. Вітер підхопив волосся, плащ розгорнувся за спиною, а холодні краплі миттєво просочилися крізь тканину.

Вона озирнулася.

Будинок стояв у темряві, майже не відрізняючись від лісу. Розбиті вікна чорніли порожніми отворами. Дверей більше не було. Крізь дах просочувався дим.

Це все ще був її дім.

Але тепер Еліана не була впевнена, що колись зможе повернутися.

— Не зупиняйся, — сказав Каель.

Він ішов попереду, не озираючись.

— Я хочу попрощатися.

Каель зупинився.

— З чим?

— З усім.

Він мовчки подивився на неї.

Еліана ще раз глянула на будинок.

На вікно своєї кімнати.

На старе дерево біля ґанку.

На стежку, якою вона ходила до лісу разом із бабусею.

Спогади приходили один за одним.

Бабусин сміх.

Її голос.

Перша книга заклинань.

Перший раз, коли Еліана запалила свічку одним рухом руки.

Перший раз, коли бабуся сказала, що магія — це не сила, а відповідальність.

Тепер ці слова здавалися майже насмішкою.

— Готова? — запитав Каель.

Еліана витерла дощ із обличчя.

— Ні.

— Тоді ходімо.

Вона подивилася на нього.

— Ти завжди такий?

— Який?

— Ніби все, що відбувається навколо, тебе взагалі не хвилює.

Каель рушив далі.

— Майже завжди.

— Це дратує.

— Я знаю.

Еліана наздогнала його.

— Ти навіть не заперечуєш?

— Ні.

— Нестерпний.

— Це вже вдруге за сьогодні.

— Ти рахуєш?

— Демони добре рахують.

— А люди?

— Люди добре помирають.

Еліана скривилася.

— Ти міг би хоч іноді говорити щось нормальне.

— Міг би.

— І?

— Не хочу.

Вона хотіла відповісти, але промовчала.

Ліс поглинув їх.

Дерева стояли так близько одне до одного, що їхні крони майже повністю закривали небо. Дощ став тихішим, проте вітер не припинявся.

Каель ішов упевнено, ніби знав кожну стежку.

Еліана намагалася запам’ятати дорогу.

Через десять хвилин вона вже не могла сказати, де саме знаходиться.

Ще через п’ять хвилин їй здалося, що дерева почали змінюватися.

— Ми вже тут були.

Каель не відповів.

— Каелю.

— Ні.

— Це дерево я вже бачила.

— У цьому лісі всі дерева схожі.

— Ні.

Еліана підійшла до стовбура.

На ньому була подряпина у формі блискавки.

Вона провела по ній пальцями.

— Я точно бачила це.

Каель озирнувся.

Його обличчя стало серйознішим.

— Відійди.

— Чому?

— Просто відійди.

Еліана зробила крок назад.

Каель поклав долоню на стовбур.

Темрява під його пальцями розповзлася по корі.

На мить дерево здригнулося.

— Що це?

— Ліс не хоче нас випускати.

— Що?

— Це зачарований ліс.

— Я жила біля нього двадцять років. Він ніколи не був зачарованим.

— Він був.

Каель забрав руку.

— Просто ти цього не бачила.

— Чому?

— Тому що твоя бабуся не дозволяла йому показуватися тобі.

Еліана насупилася.

— Вона знала?

— Вона знала набагато більше, ніж ти думаєш.

Ці слова боляче вдарили.

— Ти знав її.

— Так.

— Давно?

Каель не відповів.

— Скільки років?

— Досить.

— Це не відповідь.

— Ти ставиш забагато запитань.

— А ти даєш замало відповідей.

— Саме тому ми досі живі.

Еліана замовкла.

Вона йшла поруч із ним, тримаючи книгу під плащем.

Через кілька хвилин вони вийшли на невелику галявину.

У центрі стояв камінь.

Високий, чорний, покритий старими рунами.

Каель зупинився.

— Тут переночуємо.

— На галявині?

— Так.

— Під дощем?

— Дощ майже закінчився.

— Майже.

— Це краще, ніж бути всередині будинку.

Еліана подивилася на нього.

— Можна запитати дещо?

— Ти все одно запитаєш.

— Чому ти мене врятував?

Каель мовчав.

— Не кажи, що через печать. Я хочу справжню відповідь.

Він подивився на камінь.

— Твоя мати врятувала мене.

Еліана завмерла.

— Що?

— Багато років тому.

— Від чого?

— Від людей.

— Вона врятувала демона?

— Так.

— Навіщо?

— Бо була дурною.

Еліана ледь не усміхнулася.

— Вона була такою ж, як я?

— Ні.

— Тоді якою?

Каель довго мовчав.

— Вона вірила, що в кожному є щось хороше.

— А ти?

— Я не вірю.

— Ніколи?

— Ні.

— Навіть у себе?

Каель подивився на неї.

Його погляд був таким холодним, що Еліана пошкодувала про запитання.

— Особливо в себе.

Він відійшов до краю галявини.

Еліана сіла біля чорного каменя.

Вона відкрила книгу.

Сторінки самі перегорнулися.

Еліана нахилилася ближче.

На сторінці з’явився малюнок.

Дві постаті стояли одна навпроти одної.

Одна — людина.

Інша — демон.

Між ними був намальований символ печаті.

Під малюнком з’явився напис:

Коли кров зустріне тінь, угода завершиться.

Еліана прочитала його двічі.

— Каелю.

— Що?

— Ти знаєш, що це означає?

Він підійшов.

Побачив сторінку.

І вперше за всю ніч Еліана помітила в його очах справжній страх.

— Закрий книгу.

— Чому?

— Негайно.

— Що тут написано?

— Закрий.

— Каелю!

Він вихопив книгу з її рук.

— Ти не повинна це читати.

— Чому?

— Бо це не заклинання.

— А що?

Каель подивився на малюнок.

— Пророцтво.

Еліана відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

— Про мене?

— Можливо.

— Про нас?

Каель підняв погляд.

На секунду їхні очі зустрілися.

— Не існує «нас».

Він закрив книгу.

Еліана забрала її назад.

— Ти дуже стараєшся це повторювати.

Каель нічого не відповів.