Розділ 1

Айлін

Те, чим я живу, це моя робота. Так я б описала своє життя. 

Влаштувавшись у компанію Містера Девіля, я вже наслухалась багато чого про нього. Не вислизнуло й те, що він кожного тижня з новою дівчиною. Холодний, байдужий, до всього, що дихає, неймовірно гарний. Так його описують. І з власного досвіду скажу, що більшість правда. Тільки не знаю про дівчат, скільки я тут роблю, він ні разу, ні з ким не приходив і до нього теж не заходили. Навпаки дівчата самі на нього вішаються, думаючи, що збоку цього не видно. В газетах теж, вже дуже давно не було новин про його походи. 

Наймаючись сюди роботу, в мене були грандіозні плани. Мені потрібно було накопичити хоч трохи на весілля, бо я не могла всі витрати перекласти на батьків і нареченого, Крістофа. Тут обіцяли хорошу зарплату, за старанну працю. Тим паче, я була вже знайома з роботою піар менеджера, бо працювала вже на фірмі за цією спеціальністю. Та звільнилась, бо платили мало, а звинувачення за несплату зарплати, спихали на працівників, що вони не комунікабельні в своїй справі. Мені це набридло, і тоді подруга розповіла, що потрібна людина в компанію. От я і вирішила спробувати. 

У перший день, заступник ознайомив мене з правилами, роботою, колективом, офісом, і повідомив, що з директором познайомлюсь тоді, коли тому вийде, сказав, що це може бути не скоро. Через декілька днів, сам містер Девіль прийшов до мене. Я мов оторопіла коли його побачила. Високий, підтягнутий, з дводенною щетиною, гострим поглядом і знудженим виразом обличчя, він мав запаморочливий вигляд. Та тільки наші очі зустрілись, його ніби підмінили, він став розпитувати все, шо було пов'язано з роботою, а що й ні, це мало дуже дивний вигляд. Він показував зацікавленість доки, поки не побачив мої квіти, які почав присилати Крістоф, як дізнався адресу роботи. Це було так мило з його боку, чомусь просто мило, більше я не могла сказати нічого, наприклад радість чи тремтіння при згадці про нього. 

Через деякий час, букети з мого столу зникали, а натомість я так зрозуміла були десерти для мене. Це було дуже класно, адже мені не потрібно було кожного разу цим кудись перекусити, все було вде біля мене. Кожного разу, коли помічала новий десерт усмішка розцвітала на обличчі, і це було чудово. Я так прагнула дізнатись звідки десерти, та до цих пір так і не знайшла того,хто це все прокручує. Після побачених букетів репліки Даміана закінчувались робочими запитаннями, він став холодним і почав уникати мене, а я ніяк не могла цьому посприяти, мене ж вдома чекає наречений.

 Проходили місяці, і я зрозуміла, що мені все більше стає подобатись мій бос, і я не знаю що робити з цим. Мені вже не хотілося додому, до свого майже чоловіка, не хотілося його. Я не знала, робити. Це ніби був тупий кут з якого не тямила, як вийти. Я не хотіла робити боляче людині, що кохає мене, але й не могла вийти за Крістофа, коли в серці починають зароджуватися почуття до іншого.

 Проробивши в компанії 7 місяців, я зрозуміла, що не кохаю Крістофа, це просто була звичка жити разом за 4 роки,і він сам це зрозумів. Одного вечора, після тяжкого дня, я не могла більше приховувати почуттів до іншого. Ми сіли і розставили точки над і. Тому вже місяць, як я розлучилась з нареченим. Він казав, що це пройде і мені здається,що я не кохаю його, але мене вже було не переконати. Батьки були засмучені таким нашим рішенням,але я вже не могла мучити ні його, ні себе.

 Після цього життя стало кращим, але тепер я не могла звернути уваги Даміана на себе. Вже місяць я ходжу вперед, назад, не знаючи як почати просту елементарну розмову, навіть про дурну погоду! З кожним днем, мені почали набридати спроби якось насмілитись заговорити з ним, тому просто вирішила покинути спроби, якщо я навіть розмови почати з ним не можу,то про що говорити далі? Можливо я йому не цікава. Не всім ж до вподоби розумні, сірі мишки. А саме такою я себе й рахувала.

 Дні минали, я мовчала і це вже стало звичкою.