Тим часом на дев'ятнадцятому поверсі Ксенія застигла перед екраном Олега. Її аж сіпало, а пальці судоромно впилися в пластиковий корпус чужого телефона. На дисплеї через трансляцію, яку Олег дивом під'єднав прямо з камери на одязі Ярослава, розгорталася ця нестерпна сцена в Ботанічному саді. Ксюша вдивлялася в телефон так, неніче не вірила своїм очам і вухам. Олег від такого емоційного пориву навіть не став сперечатися — він просто безсило сів прямо на підлогу у передпокої, спершись спиною на вхідні двері й утомлено закинувши голову.
А з динаміка мобільного продовжував литися голос Ірини. Вона буквально співала про кохання, згадуючи кожну весну, кожну кляту хвилину їхнього студентського минулого, намагаючись намацати хоч якусь шпаринку в його нинішній броні.
Ярослав безжально повернув її в реальність:
— Люба, що там з Едіком?
Ірина на секунду замовкла, а потім раптом посміхнулася.
— Цей дурбелик був такий злий на твою соплячку... ось я його і використала. Не можна було допустити ваше перше побачення, Ярику. Бо тебе потім не відтягнеш від неї, я ж тебе знаю, ти як зациклився на комусь, то все. А ти мені зараз самій дуже треба, бо...
— Бо два мільйони євро інвестицій на нашому рахунку, так? — перебив її Ярослав?
— Ні, любий, ну що ти! — обурено вигукнула вона, здіймаючи руки в повітрі. — Я тебе кохаю! Ці гроші — ніщо, так, просто приємний додаток, який допоможе нам знову красиво почати у Відні!
— Ну і добре, — Ярослав нарешті вперше за весь цей ранок щиро й вільно посміхнувся. — Бо весь цей чистий прибуток від першого раунду я сьогодні вночі вклав у відкриття нового незалежного медіацентру для Ксенії. Вона отримає повне фінансування на роки вперед.
Почувши це, Ірина вмить оскаженіла. Її ніжність випарувалася, наче її й не було. Обличчя спотворилося від люті, парасолька з глухим стукотом упала на брудний асфальт. Вона закричала на весь порожній Ботанічний сад, зриваючись на вереск:
— Бовдур! Ідіот! Кому ти взагалі треба зі своїми заскоками, кретин нещасний! Якась малявка мене обскакала, розвела тебе як лоха останнього, а ти й радий! Свої мільйони їй під ноги кинув! Та йди ти до біса, Ольшанський!
Ярослав спокійно вислухав цей потік бруду, і його посмішка стала ширшою.
— Вона про це ще не знає, — тихо сказав він, дивлячись прямо на вичищений об'єктив маленької екшен-камери, схованої за відворотом його пальта. — Дізнається прямо зараз, сподіваюся, у прямому ефірі. І, мабуть... вибачить мене за те, що в моєму житті колись була ти. Адже я її кохаю. По-справжньому, сильно. Так, як ніколи нікого не кохав.
Ірина, задихаючись від злості, облаяла його наостанок останніми словами, круто розвернулася і, гучно стукаючи підборами, швидко пішла геть крізь туман, навіть не забравши свою парасольку.
Ярослав почекав, поки шурхіт її кроків повністю вщухне в алеях саду а потім повільно опустив погляд, повернув приховану камеру на себе і, дивлячись прямо в об'єктив, сподіваючись, що десь на дев'ятнадцятому поверсі його зараз слухала одна-єдина дівчина, тихо промовив:
— Я тебе кохаю, Ксюшо. Сподіваюся, ти мені даси шанс усе виправити. Я їду додому.
У передпокої квартири №142 Ксенія повільно опустила руку з телефоном. Вона закрила рота долонею, намагаючись стримати судорожний, рваний подих, і просто розплакалася — голосно, щиро, випускаючи разом із цими сльозами весь свій нічний страх, образи та втому. Вона сповзла по стіні поруч з Олегом, ховаючи обличчя в колінах і натягучи светер аж на голову.
Олег, який усе це чув, лише тяжко видихнув і схопився руками за голову.
— О Боже... Ну а тепер чого ти плачеш? Що взагалі робити з цими тонкими натурами, га? То стогони, то сльози, то мільйони під ноги... Все, чесне слово, ніколи в житті не закохаюся. Ну його в баню, мені моїх серверів вистачить.
#1531 в Любовні романи
#115 в Романтична комедія
#665 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026