Ярослав заглушив двигун, і кабіна автівки миттєво занурилася у тишу. За вікнами стіною стояв сірий туман Печерська, змішаний із дрібною, в'язкою мжичкою, яка ліниво стікала по склу. Він кілька секунд просто сидів, міцно стиснувши пальцями шкіряне кермо, намагаючись вгамувати шалений стукіт серця, а потім різко штовхнув двері й вийшов назовні.
Ботанічний сад в цей час був абсолютно порожнім. Оголені, вологі стовбури дерев примарними силуетами витиналися з туману, а під ногами шурхотіло мокре листя. Ярослав підняв комір пальта і швидким кроком рушив знайомою алеєю. Він знав тут кожен поворот. Кожен кущ.
Ось і вона — стара, потемніла від часу дерев'яна лавка на самому краї схилу. Зараз, пізньої осені, кущі бузку навколо неї стояли зовсім голі, чорні й закручені, наче застиглі химерні пальці, але вони все одно надійно закривали цей маленький клаптик простору від решти парку.
Ярослав зупинився поруч із лавкою, засунувши руки в кишені. Очікувана напруга випалювала його зсередини, кожна секунда здавалася вічністю.
Раптом з боку бічної алеї почувся легкий, ледь чутний цокіт підбор по мокрому асфальту. Крізь суцільну сіру завісу туману повільно випливла витончена постать. Ірина йшла не поспішаючи, з тією самою вродженою грацією, яку він колись так сліпо боготворив. Світле дороге пальто ідеально сиділо на її стрункій фігурі, тонка чорна парасолька захищала бездоганну укладку, а на обличчі грала загадкова усмішка жінки, яка впевнена у своїй абсолютній владі.
Вона підійшла майже впритул, склала парасольку і, зазирнувши йому прямо в очі, тихо, майже інтимно промовила:
— Привіт, любий.
Ярослав навіть не поворухнувся.
— Чому любий? — Його голос пролунав глухо, розрізаючи тишу саду. — Твого любого, здається, Валера звуть. Чи я щось переплутав, Ірино?
Дівчина ледь помітно сіпнула бровами, але миттєво повернула собі самовладання. Вона зробила ще крок назустріч, так що Ярослав відчув шлейф її дорогих, солодкуватих парфумів, які колись зводили його з розуму, а зараз викликали лише роздратування.
— Ти переплутав, коханий, — м'яко, з легким докором відповіла вона, схиливши голову набік. — Хто з нас не помиляється в юності? Ти ж мене кохав, Ярику. А справжнє кохання нікуди не зникає безслідно. Воно не може просто взяти й випаруватися. Чи ти тоді просто бавився мною? Просто тренував на мені свій шарм?
— Ірино, не перекручуй, — різко обірвав її Ярославє— Це ти мене кинула. Ти встала з цієї самої лавки, подивилася на мої старі кросівки й сказала, що втомилася чекати, поки я чогось досягну. І пішла до того, у кого багатші батьки і яскравіше життя прямо зараз, а не в перспективі.
Ірина раптом голосно засміялася. Це був її фірмовий сміх, який колись здавався йому найпрекраснішим звуком у світі, а тепер для нього він чомусь звучав фальшиво.
— Як кинула, так і прийшла, Ярику! — крізь сміх вигукнула вона, закидаючи голову. — Невже ти досі через це непорозуміння тримаєш на мене дурну образу?
У цей самий час на дев'ятнадцятому поверсі житлового комплексу Олег практично вибивав двері квартири №142. Його кулаки з гуркотом обрушувалися на ні в чому не винне дерево, а луна розносилася по всьому порожньому коридору.
— Ксюшо! Відчини! — благав Олег, гамселячи у двері. Його голос зривався від хвилювання. — Ксюш, я знаю, що ти там! Прошу тебе, вислухай мене дві хвилини! Ти все не так зрозуміла! Ярик зараз... він усе робить тільки заради тебе! Якщо ти зараз закриєшся, ми втратимо все! Я маю тобі це показати.
За дверима панувала тиша. Олег уже хотів сісти прямо на килимок від безпорадності, як раптом замок сухо клацнув. Двері повільно прочинилися.
На порозі стоїв повний спектр людського горя. Ксенія була блідою, з величезними синіми синцями під очима від нічних сліз. Вона так і не зняла свій улюбений смарагдовий светр, який тепер здавався їй якимось захисним коконом від усього зовнішнього світу. В руках вона міцно стискала куртку, а поруч у передпокої стояла наполовину зібрана велика дорожня сумка.
— Чого тобі, Олегу? — абсолютно безвиразно запитала вона.
Олег не став чекати запрошення. Він боком прослизнув повз неї в коридор і миттєво витягнув із кишені свій телефон. Пальці його тремтіли, коли він швидко відкривав додаток ТікТок і намагався знайти потрібну вкладку.
— Ксюш, дивись сюди, просто поглянь на екран, — затараторив він, суючи їй мобільний майже під ніс. — Я підключився до серверів Едіка через старі проксі. Його ТікТок-акаунт, з якого вони з Аделькою крутили весь цей хейт проти тебе... Дивись, що Ярик зробив уночі!
Ксенія навіть не подивилася на дисплей. Вона повільно опустила руку Олега вниз, міцно заплющивши очі.
— Я не хочу дивитися ніякі соцмережі, Олегу, — її голос здригнувся, але вона силою повернула йому холодну твердість. — Мені плювати на ТікТок, на Едіка, на патенти і на ваші мільйони. Я все чула вранці під дверима. Ярослав їде повертати своє щастя. Свою Ірину. Він сам це сказав. Так що забирайся з моєї квартири і йди допомагай своєму шефу святкувати перемогу. Залиш мене в спокої.
Проте Олег і далі тицяв їй телефоном у саме обличчя.
А в Ботанічному саду туман ставав дедалі щільнішим, повністю відрізаючи лавку під бузком від решти цивілізації. Ірина ближче підійшла до Ярослава, і її обличчя раптом втратило колишню веселість. В очах з'явився справжній сум.
— Валера так і не одружився зі мною, Ярику, — зізналася вона, опустивши погляд на свої витончені шкіряні рукавички. — Ми прожили у Відні три роки, а потім його батько чітко дав зрозуміти: йому потрібна достойна партія. Дівчина з їхнього кола, з бізнесом, з правильним прізвищем. А я... для них я виявилася просто красивою іграшкою з Києва. Він просто виставив мої речі за двері, коли знайшов підходящу наречену.
Вона раптом підняла на нього очі, в яких блищали справжні сльози.
— А хіба я не достойна, любчику? Скажи мені? Хіба я не була найкращим, що траплялося в твоєму дурному житті? Я всі ці роки в Європі тільки про тебе й думала. Серце щемить, як згадую, як ми тут сиділи... як ти дивився на мене. Яка я була дурна, Боже, яка дурна!
#1531 в Любовні романи
#115 в Романтична комедія
#665 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026