Олег раптом здригнувся — телефон у його руці завібрував. Він затамувавши подих швидко провів пальцем по екрану. Прочитавши Олег миттю зірвався з крісла, ледь не перекинувши чашку з кавою, яка з глухим стукотом зсунулася на самий край столу.
— Прийшло, Ярику, — Олег підняв очі на товариша, тримаючи апарат перед собою на витягнутій руці. Його голос став тихим і якимось напруженим. — Локації немає. Тільки текст. Вона пише: «Зустріч має відбутися на нашому місці. Ярослав знає де. Це місце особливе для нас. Особливе».
Ярослав наче застиг біля вікна. Його плечі різко смикнулися, а обличчя зблідло ще дужче, ставши зовсім білим під лінійкою офісних ламп: «Наше місце».
Стара дерев'яна лавочка в глибині Ботанічного саду на Печерську. Вона стояла на самому краї схилу, надійно схована за густими кущами бузку. Дивовижне місце, з якого їм було видно все довкола — і сині бані Видубицького монастиря, і далеку смугу лівого берега, і розмиту лінію Дніпра, — а їх самих ніхто не міг помітити з алеї. Саме там багато років тому, на третьому курсі університету, він, тоді ще нікому не відомий студент із купою амбітних ідей у голові, вперше в житті зізнався Ірині в коханні. Саме там вони годинами сиділи під весняним дощем, ховаючись під однією курткою, пили дешеву каву з паперових стаканчиків і мріяли про великі контракти, власну компанію та яскраве майбутнє.Саме там вона сказала, що кидає його заради перспективного майбутнього. Минуле не просто повернулося — воно знущалося, вивертало навиворіт і било по найболючіших точках, змушуючи знову переживати той самий день, коли ці мрії розлетілися на шматки через її вибір на користь легких і швидких грошей.
Ярослав перевів подих, підійшов до Олега впритул і з силою схопив його за плече. Його пальці впилися в тканину худі так, що Олег мимоволі поморщився.
— Тепер ти послухай мене, Олегу. Зроби все саме так, як я скажу. Кожну деталь, кожну секунду прорахуй. Якщо ти схибиш бодай в одному алгоритмі — все буде даремно. Все моє життя, все, що ми будували, і все, що я намагаюся побудувати з Ксюшею, полетить під три чорти. Ти зрозумів мене? Жодних самостійних рухів. Дій суворо за моєю командою.
Олег уважно подивився другові прямо в очі, побачив там той саме небезпечний, відчайдушний вогонь і мовчки кивнув.
— Я зрозумів, шеф. Зроблю все як треба. Їдь.
Тим часом Ксенія повільно йшла алеями напівпорожнього парку, абсолютно не помічаючи нічого навколо. Дрібна, холодна мжичка сіялася на її обличчя, обпікала щоки й липла до розпатланого русявого волосся, але вона навіть не намагалася підняти каптур свого светра. Місто навколо здавалося розмитою декорацією. Перехожі з парасольками, жовте листя під ногами, крики птахів — усе це існувало десь в іншій реальності. Вона тонула у власних руйнівних думках. Всередині все випалило дотла, залишивши лише образу на саму себе.
«Як? Як я знову примудрилася так безглуздо й жорстоко помилитися у своєму житті?» — крутилося в її голові єдиним безперервним, болісним рядком. Вона ж була впевнена, що після зради колишнього продюсера її серце стало непробивним, що вона нікого не підпустить до себе так близько, щоб знову відчути цей крижаний біль. А в результаті... розплакалася через картоплю з «Пузатої хати», розтанула від тремтячих рук Ольшанського у філармонії й повірила в його смішну обіцянку про «звичайну вечерю без штангенциркулів». Дурепа. Яка ж вона наївна дурепа.
Ксюша зупинилася біля облупленої лави, обхопила себе руками за плечі, намагаючись стримати дрібне тремтіння, і тяжко видихнула. Сіра пара розтанула в холодному повітрі. Можливо, їй просто не судилося бути щасливою? Можливо, її доля — це просто самотня робота, вічний контент для тисяч чужих людей на екрані, камери, монтаж до ранку і повна, абсолютна порожнеча, коли вимикаються софіти? Битися головою об стіну Ярослава більше не було сил. Він вибрав своє минуле. Він вибрав Ірину, яку, здається, так і не зміг викреслити зі своїх алгоритмів за роки самотності.
Вона шмигнула носом, витерла мокрі щоки тильним боком долоні й ледве переставляючи ноги, рушила назад у бік дому. Треба було шукати нову квартиру і збирати речі. Залишатися в одному будинку з Ольшанським вона не могла.
Коли Ксюша нарешті підійшла до будинку вхідні двері раптово відчинилися. Вона здригнулася й завмерла, втиснувшись спиною у стіну біля входу. З будинку швидко виходив Ярослав. Він уже встиг накинути темне пальто прямо поверх свого чорного джемпера, а в руках стискав ключі від машини. Побачивши її — мокру, зблідлу, з почервонілими від сліз очима — він зупинився наче вкопаний. Вони дивилися один на одного кілька довгих секунд.
— Вибач, — тихо кинув він, не зводячи з неї пильного погляду.
Ярослав різко розвернувся і швидким кроком рушив в бік автівки. Заскочивши в салон, він завів двигун — машина відповіла низьким риком. Автівка з вереском шин зірвалася з місця, вилетіла з воріт ЖК і на шаленій швидкості понеслася крізь вечірню столицю у бік Печерська. Він гнав по всіх парах, перешиковуючись між рядами і зовсім не дивлячись на знаки. На кону було все. Він круто крутанув кермо однією рукою, а іншою судорожно витягнув телефон, швидко набираючи номер. Екран мазнув по обличчя різким світлом. Після першого ж гудка в слухавці почувся голос Олега.
— Альо, Ярику? — крикнув Олег, у слухавці було чути швидкий стукіт по клавіатурі. — Ти де? Ти знайшов Ксюшу?
— Вона вдома, Олегу. Я щойно зустрів її у дверях. Вона повністю розбита. Зроби все як належить, чуєш мене? Зроби все суворо за планом. Прошу тебе... не підведи мене сьогодні.
Він скинув виклик, кинув телефон на сусіднє сидіння і міцно вчепився в кермо. Попереду вже проглядалися високі залізні ворота Ботанічного саду.
#1531 в Любовні романи
#115 в Романтична комедія
#665 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026