У кабінеті повисла така щільна тиша, що було чути лише монотонне гудіння вентиляторів у системному блоці. Світло від монітора продовжувало блимати, кидаючи сині відблиски на стіни й на застиглі обличчя. Ксенія не зводила очей з екрана, де відео було поставлене на паузу. Ця бездоганна жінка, яка навіть під проливним дощем виглядала так, наче щойно зійшла зі сторінок глянцю, буквально зводила її з розуму.
Олег за столом завмер, боячись навіть дихнути чи поворухнути мишкою. Він розумів, що випадково розкопав не просто брудний бізнес-шантаж, а розірвав стару, ледь загоєну рану свого шефа.
— Хто ця Ірина, Ярославе? — нарешті тихо запитала Ксюша.
Ярослав стояв поруч, засунувши руки в кишені пом'ятого джемпера. Він дивився на застигле обличчя дівчини на екрані, і в його очах не було гніву — тільки глибока, невиліковна втома людини, яку минуле знову наздогнало й з розгону вдарило в спину.
— Я тобі сьогодні про неї розповідав, — ледь чутно відповів він. — У ресторані. Це вона.
Ксюша повільно перевела погляд на нього. Жодних сліз. Тільки довгий, уважний погляд, яким зазвичай дивляться на людину, котра раптом стала абсолютно чужою. Усе склалося в один пазл. Дівчина з минулого, через яку він закрився від усього світу. Дівчина, яка навчила його прораховувати кожен крок і не вірити почуттям. І яка зараз, через стільки років, знову з'явилася в його житті — не просто так, а в одній зв'язці з його ворогом, передаючи якісь таємні конверти під стінами філармонії.
— Відвези мене додому, будь ласка, —попросила вона.
Ярослав хотів щось сказати, зробив короткий рух рукою назустріч, але Ксенія відсахнулася, забираючи свій простір назад. Олег делікатно відвернувся, втупившись у клавіатуру.
— Добре, Ксю, — кивнув Ярослав. — Ходімо.
Зворотня дорога до будинку пройшла в абсолютній тиші. Ярослав вів автівку дуже повільно, неначе боявся будь-яким різким рухом остаточно зруйнувати те крихке ніщо, яке між ними залишилося. Ксюша дивилася у вікно на нічні квартали, ховаючи обличчя у високому комірі свого светра. Їй більше не було страшно через Едіка чи Адельку. Все це раптом стало дрібним і неважливим.
Коли машина зупинилася біля під'їзду, вона не чекаючи, поки він вийде відчинити їй двері.
— Дякую за вечерю, — кинула вона і швидко вислизнула в ніч, не озираючись.
Зайшовши до своєї квартири, Ксюша навіть не зняла светр. Вона роззулася в темряві, пройшла до кімнати й безсило опустилася на пуф у кутку. У напівтемряві студії продовжував стояти той самий густий, солодкий аромат троянд, але тепер від цього запаху її просто нудило. Квіти, які вчора здавалися символом його незграбної, але щирої спроби все виправити, тепер сприймалися як надгробний пам'ятник їхнім так і не народженим стосункам. Вона обхопила коліна руками, притиснула їх до грудей і занурилася у думки, які лавиною накрили її свідомість. Перед очима досі стояв той проклятий стоп-кадр з камери банку. Ірина. Яка ж вона красива. Справжня жінка з вищого світу, витончена, бездоганна, з тією породистою поставою, яку неможливо зіграти чи скопіювати в ТікТоці. Ксюша мимоволі порівняла її з собою — дівчиною у величезному безглуздому светрі, яка вічно бігає з камерами, монтує ролики й намагається здаватися сильною. Поруч із цією Іриною вона почувалася якоюсь несправжньою, підлітком, який випадково заліз у дорослу гру.
І найстрашніше було не це. Найбільше Ксенію випалював зсередини зовсім інший сумнів. Вона згадала, як Ярослав розповідав про своє студентське кохання в ресторані. Його голос тоді тремтів. Він стільки років будував свій бізнес, заробляв мільйони, створював стартапи, але так і не підпустив до себе жодну іншу жінку. Чому? Відповідь була на поверхні, і вона била сильніше за будь-який ультиматум Едіка. Він досі її кохає. Він досі картається через ту стару зраду, досі тримає її образ у своєму серці як єдиний еталон. Його самотність була не просто захистом — це був тривалий, багаторічний траур за жінкою, яку він так і не зміг забути.
А вона, Ксюша, просто опинилася поруч у правильний, а точніше, у найжахливіший момент. Зручна заміна, новий об'єкт для його турботи, спосіб довести самому собі, що він може все прорахувати й перемогти. Але як можна конкурувати з привидом, який живе всередині чоловіка стільки років? Як можна битися за серце, яке вже давно зачинене й ключ від якого назавжди залишився у тієї, в світлій куртці з тонкою парасолькою? Навіть якщо ця Ірина зараз грає на боці Едіка, навіть якщо вона принесла в тому конверті щось брудне — Ярослав усе одно дивився на її екранне відображення з болем, а не з ненавистю. Ксюша відчула це кожною клітиною свого тіла там, в апаратній.
Усередині неї щось остаточно надломилося. Вона більше не хотіла воювати. Не хотіла доводити свою цінність, не хотіла бути другою після когось, не хотіла чекати, поки він нарешті розбереться зі своїми колишніми ранами. Вона просто неймовірно втомилася.
Ксюша заплющила очі, дозволяючи одній самотній, гарячій сльозі скотитися по щоці й зникнути в густій вовні светра. Вона прийняла рішення. Треба його відпустити. Нехай він розбирається зі своєю Іриною, зі своїм вже Едіком, зі своїм великим бізнесом та патентами. Їй потрібно повернутися у свій маленький, зрозумілий світ, де немає цього божевільного емоційного надриву, від якого хочеться просто перестати дихати. Вона шмигнула носом, повернула голову до вікна, за яким усе ще ліниво сіріла київська мжичка, і тихо, сама до себе, прошепотіла: «Все. Досить. З мене дійсно вистачить».
#1531 в Любовні романи
#115 в Романтична комедія
#665 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026