Глава 15

О двадцять другій тридцять у понеділок великі скляні двері нової лабораторії на Подолі нарешті зачинилися, залишивши позаду довгий день, який, здавалося, тривав щонайменше тиждень. Фінальні випробування для фонду «KlangUndRuhe» пройшли успішно, німці залишилися задоволені, документи були підписані, а Валерія Віталіївна поїхала святкувати майбутні замовлення «Glow&Skin». Навіть юридична історія, яка ще вчора висіла над ними немов вирок, нарешті відступила: рахунки Ксю розблокували, а Едік із Аделькою більше не становили для них безпосередньої загрози. Принаймні поки що. Ярослав повинен був би відчути полегшення, але замість цього ловив себе на дивному усвідомленні: найскладніша частина цього понеділка, можливо, тільки починалася.

Він сидів на пасажирському сидінні маленької жовтої машини Ксю, яка неквапливо пробиралася крізь густий осінній туман. Його довгі ноги знову не зовсім дружили з компактним салоном, а пухнасті кубики на дзеркалі час від часу торкалися його волосся. На ньому все ще була біла сорочка з краваткою і темний джемпер, який він накинув поверх сорочки по закінченню зйомок. Після цілого дня переговорів, напруження й постійного самоконтролю йому хотілося тільки одного — тиші. Але поруч сиділа Ксю, і тиша з нею чомусь ніколи не була просто тишею.

— Веду я, Ольшанський, — задоволено сказала вона, впевнено тримаючи кермо. — Твоя величезна машина зараз десь застрягла б, а моя кулька пролазить скрізь. І взагалі, після такого дня тобі категорично не можна за кермо.

— Чому?

— Тому що ти весь день ходиш із таким обличчям, ніби збираєшся особисто судитися з усім людством.

Ярослав скосив на неї погляд.

— Я просто втомився.

— Знаю.

Вона сказала це зовсім просто, без жарту, і на кілька секунд між ними запала тиша. Ксю поправила волосся, що сповзло їй на плече, і пасмо ковзнуло по шиї. Вона вже давно змінила діловий образ, розпустила волосся, і тепер воно м'якими хвилями лежало на чорному кардигані. В салоні пахло її м'ятним шампунем, чимось ванільним і ще трохи — холодним осіннім повітрям, яке проникало крізь прочинене вікно. Ярослав раптом зрозумів, що за останні дні цей запах став для нього надто знайомим, а знайомі речі іноді виявлялися найнебезпечнішими.

Він повернув голову до вікна і почав зосереджувано кудись вдивлюватися, ніби туман за склом вимагав його повної уваги. Ксю помітила це, але нічого не сказала. Лише через кілька хвилин її рука ненадовго лягла на важіль передач, зовсім поруч із його рукою. Вони не торкнулися, але відстань між пальцями була такою маленькою, що Ярослав відчув її присутність сильніше, ніж якби вона справді доторкнулася. Він прибрав руку, а Ксю ледь помітно усміхнулася, дивлячись на дорогу.

— Ти знову думаєш про наші сорок п'ять сантиметрів?

— Ні.

— Брешеш.

— Ти за кермом. Дивись на дорогу.

— А ти нервуєш.

— Я не нервую.

— Тоді чому ти так тримаєшся за сидіння?

Ярослав опустив погляд на власну руку й тільки тепер помітив, що пальці справді стиснули край сидіння. Ксю тихо засміялася, і в цьому сміхові було щось настільки тепле й домашнє, що він уже не зміг приховати усмішку.

Коли вони зупинилися на великій придорожній заправці, Ксю повідомила, що маленькій жовтій машині терміново потрібна зарядка, а Ярославові — хоча б щось гаряче після довгого дня. Та і їй би філіжанка чаю не завадила б. Він прідійшов до каси, декілька хвилин щось обирав а потм розвернувся до центру приміщення з паперовим стаканчиком зеленого чаю в руці. Ярослав вже збирався повернутися до автомобіля, коли з дальнього столика почув гучний чоловічий голос. За столом сиділо четверо далекобійників, перед ними стояли великі чашки кави, тарілки з бутербродами, телефони й розкидані папери, а найкремезніший із них, чоловік років п'ятдесяти з густими вусами, раптом підвівся так різко, що його стілець відсунувся майже до сусіднього столика.

— Михалич, я ж тобі казав! Та це вони! Ті самі!

Ярослав зупинився й повільно повернув голову. Ксю саме йшла слідом за ним і, побачивши чоловіка, який уже впевнено прямував у їхній бік, одразу зрозуміла, що зараз станеться щось цікаве. Вона схрестила руки на грудях і залишилася трохи позаду, вже не особливо намагаючись приховати усмішку.

— Шрек-Децибел! — урочисто вигукнув далекобійник, підійшовши до Ярослава.

— Я не Шрек-Децибел, — спокійно відповів той.

— Та я ж не ображаю, братуха! Це комплімент. Я тебе третій день дружині показую. Свирид мене звати. А це Михалич, Сашко й Віталік. Тільки Віталік у нас мовчазний, поки кави не вип'є.

— Ярослав, — представився Ольшанський, потискаючи йому руку.

— Та знаю я, хто ти такий. Ти ж той самий голос із ТікТоку. Моя Галька в Конотопі під тебе вже третю ніч засинає. Каже, що як ти своїм низьким голосом починаєш шепотіти «добрий вечір», у неї навіть тиск нормалізується.

Ксю не витримала й розсміялася, відвертаючись убік.

Ярослав почув її сміх і подивився на неї з виразом людини, яка щойно усвідомила, що залишилася без жодного союзника.

— Дуже радий за вашу дружину, — сказав він Свиридові. — Але я все-таки хотів би зрозуміти, навіщо ви мене зупинили.

— Автограф треба.

— Автограф?

— Ну а що ти думав? Побачив тебе, сказав «привіт» і пішов далі? Галька мені цього не пробачить.

Свирид витягнув із кишені складений аркуш і простягнув йому.

Ярослав розгорнув документ, глянув на нього й підняв очі.

— Це товарно-транспортна накладна.

— Вона сама.

— І ви хочете, щоб я поставив тут автограф?

— Саме тут. Бачиш, місце вільне.

Ксю вже тихо сміялася поруч.

— Підписуй, Ярославе Володимировичу. Не кожен день випадає можливість залишити автограф на ТТН.

— Я не артист.

— Після сьогоднішнього дня вже артист, — заперечив Свирид. — Ти ж не знаєш, скільки народу тебе слухає.

— На жаль, знаю.

— А я тобі більше скажу, — Свирид нахилився до нього й заговорив трохи тихіше, хоча його «тихіше» все одно чуло півзалу. — Твоя популярність не тільки в мене вдома.