Глава 14

Понеділок розпочався для Ярослава Ольшанського в незвичній для нього тиші. О восьмій тридцять ранку нова лабораторія «Silentium» на Подолі була залита холодним осіннім світлом, що пробивалося крізь величезні панорамні вікна, і в цій стерильній тиші кожен рух здавався особливо виразним. Ярослав стояв біля пульта, перевіряючи останні налаштування перед приїздом німецьких інвесторів, але думки вперто поверталися не до приладів і навіть не до двох мільйонів євро, які сьогодні могли опинитися в їхньому проєкті. Після вчорашньої ночі він надто добре пам'ятав, як тримав Ксю у своїх руках, як вона притулилася до нього, як її волосся торкалося його обличчя і як легко було забути про все навколо, коли вона була так близько. Саме тому сьогодні він особливо ретельно тримав себе в руках, ніби від цього залежала не тільки його репутація, а й стабільність усієї компанії.

Ксю зайшла до апаратної майже нечутно. На ній була чорна блузка й темна спідниця, волосся вона зібрала в охайний вузол, хоча дві русяві прядки біля скроні знову вибилися назовні. У руках вона тримала рожевого зайця-мікрофона, і Ярослав, почувши її кроки, відразу зрозумів, що його уявна професійна рівновага зараз буде під серйозною загрозою. Вона підійшла до нього, і між ними залишилося трохи більше сорока сантиметрів — саме стільки, скільки вони напередодні домовилися тримати. Ярослав навіть не дивився на неї, але відчував її присутність майже фізично: легкий аромат її парфумів змішався з прохолодним запахом лабораторії, а тепло її тіла дивним чином здавалося відчутним навіть крізь відстань. Він раптом усвідомив, що знає її запах краще, ніж хотів би визнавати, і це знання зовсім не вкладалося в жодну систему професійного контролю.

— Левко щойно написав, — тихо сказав Ярослав, продовжуючи дивитися на монітор. — Суд скасував забезпечувальні заходи. Твої рахунки розблоковані, а «ASMR Ksyu» більше нічого не загрожує.

Ксю повільно видихнула, і на її обличчі з'явилася така щира усмішка, що Ярослав нарешті дозволив собі подивитися на неї. Вона зустріла його погляд і кілька секунд не відводила очей. У бурштиновій глибині її очей ще залишалася втома останніх днів, але тепер там було й полегшення, і щось інше, від чого Ярославові стало важче дихати.

— Дякую, Ярославе Володимировичу, — сказала вона з легкою усмішкою. — Здається, цього разу ми вижили.

— Поки що, — відповів він.

— А німці?

— Будуть за кілька хвилин.

Вона кивнула і продовжила стояти поруч з ним. Ярослав відчув, як напружилися його тіло, адже він прекрасно знав про відстань. Знав, що між ними має бути сорок п'ять сантиметрів, і водночас чудово бачив, що зараз їх розділяє значно менше.

— У нас уже десь тридцять сім, — тихо сказала Ксю.

Ярослав перевів на неї погляд.

— Я помітив.

— Тоді чому нічого не робиш?

Він ледь усміхнувся.

— Намагаюся не порушувати власні правила.

— Твої правила, — наголосила вона, — а не мої.

Від цих слів у нього на мить перехопило подих. Ксю нарешті відступила, але зробила це повільно, ніби навмисно залишаючи після себе відчуття своєї близькості. Ярослав провів поглядом по її постаті і лише тоді зрозумів, що весь цей час стискав у руці олівець так сильно, що побіліли пальці.

Приїзд німецької делегації врятував його від необхідності відповідати. За кілька хвилин до лабораторії увійшли герр Вольфганг, його асистент Йоганн та Валерія Віталіївна з «Glow&Skin». Вольфганг був у чудовому настрої, говорив швидко й жваво, кілька разів похвалив їх за успішне вирішення юридичної проблеми та одразу перейшов до головного — хотів побачити технологію в роботі. Ярослав зібрався, повернув собі звичну впевненість і повів усіх до третьої капсули, де мала відбутися фінальна демонстрація.

Коли вони з Ксю зайшли всередину й герметичні двері зачинилися, зовнішній світ ніби залишився за склом. У капсулі було тихо, тепло й тісно. Надто тісно для двох людей, які напередодні присягнулися тримати між собою професійну дистанцію. Ярослав налаштував систему, перевірив показники й узяв до рук рожевого зайця, намагаючись повністю зосередитися на роботі. Ксю стала поруч, і цього разу їхні плечі майже торкалися. Він відчував тепло її руки зовсім поряд, чув її спокійне дихання і навіть легкий шелест тканини, коли вона рухалася. У такій тиші ці дрібниці набували майже небезпечної виразності.

— Починаємо демонстрацію, — сказав він у мікрофон, намагаючись, щоб голос звучав так само рівно, як завжди.

Ксю взяла м'який пензлик і повільно провела ним по силіконовому вуху зайця. У навушниках пролунав глибокий, м'який шурхіт, і навіть Ярослав на секунду забув про інвесторів за склом. Він дивився на показники, але краєм ока бачив її руку, тонкі пальці, плавний рух зап'ястя. Ксю працювала зосереджено, хоча в її очах з'явилося те саме лукаве тепло, яке він уже починав упізнавати.

Вона нахилилася трохи ближче, поправляючи положення мікрофона, і її волосся ковзнуло по його руці. Дотик був майже невагомим, але Ярослав відчув його гостріше, ніж мав би. Він завмер лише на мить, а Ксю підняла очі й подивилася на нього. Вони опинилися так близько, що він міг роздивитися золотисті крапинки в її райдужці. Від неї пахло чимось теплим, ледь солодким, знайомим ще з учорашнього вечора, і ця знайомість раптом виявилася набагато небезпечнішою за будь-яку провокацію.

— Усе гаразд? — майже беззвучно запитала вона.

— Так.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

Ксю ледь усміхнулася й повернулася до роботи, але тепер Ярослав уже не міг переконати себе, що нічого не відбувається. Її рука кілька разів торкнулася його пальців, коли вони разом поправляли положення пристрою, і щоразу він відчував короткий спалах тепла. Нічого такого, що можна було б назвати навмисним, але достатньо, щоб його серце вперто відмовлялося працювати в нормальному ритмі.

Коли Ксю знову нахилилася до мікрофона, її коліно легенько торкнулося його ноги. Вона одразу хотіла відсунутися, але Ярослав несподівано поклав руку на край пульта зовсім поруч із її долонею. Їхні пальці опинилися так близько, що між ними залишилася лише вузька смужка повітря. Ксю перевела погляд на його руку, потім на його обличчя, і в цій короткій паузі вони обоє забули, що за склом сидять інвестори.