Глава 13

О двадцять третій тридцять офіс компанії «Silentium» на Подолі більше нагадував штаб-квартиру, яка готувалася пережити юридичну війну, ніж місце, де зазвичай народжувалися нові технології. На великому столі засідань замість технічних креслень лежав трирічний договір Ксенії Радченко з продюсерським центром «Yellow-Media», поруч — копії реєстраційних документів, технічні схеми та роздруківка судової ухвали. На екрані монітора світився офіційний реєстр судових рішень.

Ярослав сидів у кріслі, розстебнувши верхній ґудзик сорочки й послабивши вузол краватки. Окуляри лежали поруч із ноутбуком. Після всього, що сталося цього вечора, йому хотілося хоча б на кілька хвилин вимкнути мозок, але реальність не давала такої розкоші. Заблоковані рахунки Ксю, погрози Едіка, ризик втратити інвестиції та ще й німецькі партнери, які мали приїхати на аудит у понеділок, вимагали його повної концентрації.

Навпроти нього Левко Ковальчук розкладав документи. Головний корпоративний адвокат «Silentium» був високим, міцно складеним чоловіком із тією рідкісною здатністю виглядати абсолютно спокійним саме тоді, коли всі навколо вже починали нервово шукати вихід. За роки практики він пережив десятки корпоративних конфліктів і виграв не один патентний спір.

— Отже, колеги, ситуація серйозна, але далеко не безнадійна, — сказав він і ввімкнув настільну лампу. Решта зали потонула в напівтемряві. — Едік діє на підставі ухвали Печерського суду про забезпечення позову. Рахунки Ксенії Андріївни заблоковані, а використання торгової марки «ASMR Ksyu» фактично поставлене під обмеження до розгляду справи по суті. Поки що суд просто зафіксував його вимоги. Але є одна деталь, яку він, схоже, не врахував.

Ксю сиділа поруч, підтягнувши ноги на стілець. На ній був простий темний светр, волосся зібране у хвіст. Втома після кількох днів медійної війни проступала навіть у погляді. Вона мовчки переглядала технічні схеми пристрою, які Левко витягнув із теки.

— Яка саме? — запитала вона.

Левко посунув до Ярослава один із документів.

— Ось ця. Едік зареєстрував як промисловий зразок лише зовнішній вигляд пристрою. Форму корпусу, голову зайця, вуха, колір хутра. Але це дає йому права тільки на заявлені елементи зовнішнього оформлення. Начинка — зовсім інша історія.

Ярослав одразу нахилився над схемою.

— Силіконові акустичні вкладиші, мікрофонні капсули, система фільтрації та плата придушення перехресних перешкод...

— Саме так, — кивнув Левко. — І все це базується на технічному рішенні, яке ваша компанія зареєструвала у 2024 році. Едік не просто продавав пристрої. Він три роки використовував технологію, на яку не мав відповідної ліцензії.

Ярослав підняв очі:

— Тобто він подав позов, не перевіривши власний тил?

— Він вирішив, що ти не підеш у наступ, — сухо відповів Левко. — Це його головна помилка.

У кімнаті на кілька секунд запала тиша. Ярослав узяв окуляри й знову надів їх. Погляд ковзнув по схемах, потім по договору, потім повернувся до технічного опису. Його мозок уже працював на повній швидкості, з'єднуючи деталі в одну картину.

— Якщо технологічна частина пристрою справді охоплена нашим патентом, ми можемо вимагати припинення її використання?

— Не просто вимагати, — Левко ледь усміхнувся. — Ми можемо поставити під сумнів саму основу його претензій і заявити зустрічні вимоги щодо порушення прав інтелектуальної власності та відшкодування збитків. Але я б не поспішав називати це кримінальною справою. Спочатку працюємо цивільно й господарсько. Нам потрібно не красиво помститися, а повернути Ксю її рахунки й зберегти бренд.

— Скільки часу? — Ярослав дивився на Левка, але краєм ока помітив, що Ксюша починає потроху приходити до тями.

— Документи підготуємо вночі. Вранці подаємо. Далі вимагатимемо перегляду забезпечувальних заходів. Якщо суд погодиться з нашими аргументами, блокування рахунків можна буде зняти.

— До аудиту?

Левко подивився на годинник.

— Якщо система не вирішить сьогодні знущатися з мене особисто — маємо шанс.

— Я навіть не знала, що адвокати вміють молитися. — Ксю вперше за весь вечір усміхнулася.

— Ми не молимося, Ксю. Ми подаємо клопотання, — абсолютно серйозно відповів Левко. — Це набагато ефективніше.

Олег, який до цього мовчки сидів із ноутбуком у дальньому кінці столу, пирхнув від сміху. Напруга в кімнаті трохи відступила. Ксю перевела погляд на Ярослава. В її очах уперше за останні години з'явилося щось тепле — не тривога, не страх і навіть не втома. Просте полегшення і надія на те, що вона зможе повернути своє ім’я.

— Ольшанський... — тихо сказала вона. — Тобі хтось коли-небудь казав, що твоя суха інженерна логіка в поєднанні з кодексами Левка — це найкраща система безпеки?

Ярослав відчув, як в грудях розлилося вже знайоме тепло. Він одразу відкашлявся й потягнувся за олівцем.

— Це просто прагматичний захист активів стартапу, Ксеніє Андріївно. Ми усуваємо деструктивні чинники в бізнес-системі.

— Ага, — протягнула вона. — Дуже романтично.

— Романтика тут взагалі ні до чого.

Левко підняв брову, але промовчав, Олег зробив вигляд що дуже зайнятий вивчення малюнку на одноразовому стаканчику з-під кави. І тільки Ксю ледь помітно усміхнулася.

До другої години ночі вони нарешті закінчили. Левко з Олегом забрали з собою папки з документами, ноутбуки та кілька останніх роздруківок. Перед виходом Левко ще раз нагадав Ярославу перевірити технічні додатки до позову, а потім кинув на нього дивний погляд, ніби хотів щось сказати, але передумав.

У великому офісі нарешті стало тихо. За панорамними вікнами Поділ тонув у нічному Києві, осінній дощ дрібно стукав по склу, розмиваючи вогні міста. Ярослав і Ксю залишилися самі. На маленькій офісній кухні він поставив чайник і дістав дві чашки. Ксю стояла біля вікна, спершись спиною на підвіконня. Утома нарешті перемогла адреналін, але напруга між ними нікуди не зникла.