Глава 10

Ярослав стояв у просторому мармуровому холі житлового комплексу «Тінь і Спокій», стискаючи в руках товстий конверт із німецькими оригіналами документів. Голова після лісового вояжу та напруженої мовчанки в машині просто розламувалася навпіл — кожна півкуля буквально благала про термінову госпіталізацію. Рівень ромашкового чаю в крові впав до критичного мінімуму.

Він якраз підійшов до поштових скриньок, коли скляні двері вестибюля тихо зашипіли й розчинилися. До холу майже залетів Едік. Усе ще в своєму божевільному яскраво-жовтому піджаку, але цього разу без телефонних стабілізаторів. Замість них він притискав до грудей велику шкіряну теку з масивним золотим логотипом Адельки. Побачивши Ярослава Едік злякано гикнув. Його очі округлилися, і він спробував миттєво мігрувати за гігантську фікусову пальму, що стирчала в кутку в кам'яній діжці. Консьєрж Микола за скляною стійкою застиг із відкритим ротом, геть забувши про свій кросворд.

— Стояти, Едуарде, — Ярослав опинився поруч за частку секунди.

Його долоня залізним хватом лягла на комір жовтого піджака, акуратно, але впевнено витягуючи менеджера з-за листя, наче наляканого папугу з клітки.

— Поясніть мені, як топ-маркетолог: чому ваше нічне відео з лісу просто зараз множить на нуль репутацію мого стартапу перед європейськими фондами?

— Ольшанський! Пусти, пусти комір! Це ж Armani, три з половиною тисячі гривень на секонді в суботу зранку! — заверещав Едік, кумедно перебираючи ногами в повітрі, ніби намагався бігти по мармуру на місці.

Коли Ярослав нарешті повернув його на грішну землю, Едік судорожно поправив метелика, злякано озирнувся на зацікавленого консьєржа і зашепотів, бризкаючи слиною:

— Ярик, бро, ти взагалі нічого не відстрілюєш! Ну ти ж у нас розумний, інженер, кандидат наук! Невже не бачиш, що ти просто жертва?! Ми всі тут — жертви великого телевізійного бізнесу!

— Обґрунтуйте ваші хаотичні твердження, — Ярослав насупився. Хватку він послабив, але з радіуса свого погляду Едіка не випустив.

— Та це Ксюха з Аделькою все прокрутили від самого початку! — Едік округлив і без того круглі очі й притиснув теку до грудей так, ніби закривався від удару. — Вони ж найкращі подруги ще з малечі, з одного двору в Житомирі! Уся ця їхня «війна топових блогерок» у ТікТоці — тупо спільний бізнес-план. Розігрівають охоплення і доять такі наївні, перспективні контори, як твоя «Silentium»! Вони ж цю карту з сусідом спеціально розіграли!

Ярослав відчув, як у голові зі скреготом почала вибудовуватися нова матриця — абсолютно цинічна, але цілком логічна для сучасного шоу-бізнесу. Внутрішній аналітик миттєво підтягнув нові змінні.

— Продовжуйте, — сухо кинув він.

— Та Ксюха ще місяць тому підмахнула секретний контракт на нове грандіозне реаліті «Холостячка: Кохання без звуку» на СТБ! — Едік підійшов ближче, активно допомагаючи собі кожним пальцем. — Їй потрібен був масштабний прогрів перед ефірами. Образ такої бідної, нещасної дівчинки, яка потерпає від похмурого, суворого сусіда-аб'юзера! Все ваше побачення в лісі під сосною — це ж її офіційний кастинг-прогон для продюсерів! Вона чудово знала, що я сиджу в кущах із камерою. Сама мені геолокацію в телегу скинула і написала: «Едік, знімай з трьох ракурсів, як я розводжу цього лорда на чисті емоції». Вона на тобі просто тренувалася перед великим стартом! А Аделька... Аделька їй підіграє за контрактом, щоб шоу на старті злетіло за рейтингами!  А я... я просто найнятий менеджер, Ярик! Просто кручуся, щоб вижити в цьому жорстокому світі контенту!

Едік блискавично скористався секундним замішанням Ярослава, вирвався, підскочив до ліфта, що саме відчинив двері, і крикнув наостанок, ховаючись за металевими стулками:

— Не вір їй, Децибел! Вона наступного тижня їде на зйомки першого пулу в Карпати з двадцятьма мужиками! Ти для неї просто безкоштовний, зручний реквізит для розігріву публіки!

Двері ліфта зачинилися з глухим «клац».

Ярослав залишився стояти посеред мармурового холу. Його логічна система остаточно задимілася і видала екстрене сповіщення про повне згорання плати управління. Він уже просто не знав, кому вірити. З одного боку — Ксю сьогодні щиро лютувала. З іншого — детальний, раціональний злив Едіка про телевізійні контракти, Карпати та «Холостячку». На аргумент Ксю: «Ми ж навіть не поцілувалися!», тепер ідеально, без жодного зазору лягав коментар цього горе-маркетолога: «Звісно, бо для шоу їм потрібна інтрига на перший випуск!».

***

Коли Ярослав за дві години спробував піднятися на дев'ятнадцятий поверх, щоб забрати свій шумомір, який лишився в кишені її светра, він зрозумів: Ксю теж часу не гаяла. Тільки її відповідь була не цифровою, а цілком матеріальною.

Коридор перед квартирою №142 перетворився на лінію оборони. Ксю спорудила барикаду, від якої здригнулися б інженерні війська НАТО. Перед її дверима височіла стіна з трьох гігантських рожевих надувних фламінго, намертво, у вісім шарів, обмотаних широким скотчем. Поверх гумових птахів лежали масивні пластикові контейнери з кінетичним піском. А з самого верху, наче прапор повної капітуляції та зневаги, стирчав той самий білий пластиковий скелет курячої ноги, прикручений до швабри.

З глибини квартири, пробиваючись крізь товсті стіни та рожеву гуму, доносився ритмічний і дуже гучний гуркіт. Ксю стримала слово: вона прикрутила потужні колонки до підлоги через професійний вібростенд і врубала на повну запис «звуків пралки Bosch, неначе у неї на швидкості тисяча обертів закинули три важкі силікатні цеглини». Прилад Ярослава в його передпокої знизу показував катастрофічні 95 децибел.

— Ксеніє Андріївно! — закричав Ярослав, намагаючись просунути руку між надувними рожевими крилами, щоб дотягнутися до дзвінка.

Але гумовий птах лише зрадницьки зарипів і заїхав великим дзьобом прямо по окулярах. Ярослав розгублено поправив оправу, подумки вираховуючи траєкторію удару надувної птиці та рівень своєї деградації як науковця.