Глава 7

ТРІСЬ-РИП-ХРУСТЬ! СШШШШ!

Прохолодне лісове повітря неочікувано прорізав гучний і специфічний звук прямо над їхніми головами, на нижній гілці старої сосни. Це не був дзвінок телефона чи кашель Олега з кущів. Це було чітке і швидке шурхотіння сухого лишайника та старої сухої кори, яке супроводжувалося дрібним тупотінням крихітних лапок. Ксю раптом різко сіпнулася, розплющила очі і, повністю зруйнувавши романтичну атмосферу, на чистому професійному автоматизмі повернула голову ліворуч та зашепотіла своїм фірмовим АСМР-придихом:

— О боже! Ти чув цей хрускіт?! Це ж Sciurus vulgaris! Білка звичайна, руда! Боже мій, який чистий, автентичний, глибокий лісовий тригер... Правий канал просто ідеально зафіксував би цей скрип кори! Мені терміново треба записати це на петличку, мої пупсики в навушниках просто збожеволіють від такого звуку, це буде топ-1 у рекомендаціях! Де мій цифровий рекордер, я ж точно кидала його в кишеню светра?! Едік казав завжди мати його при собі!

Ярослав завмер. Його рука так і залишилася безглуздо висіти в повітрі, торкаючись порожнього простору, де ще секунду тому була її тепла щока. Його мозок, який на кілька хвилин повністю капітулював під впливом ванільних парфумів та м'якого світла заходу сонця, зараз увімкнувся з потужністю авіаційного двигуна на форсажі.

«О боже, що я роблю? Що я взагалі тут роблю?» — пронеслося в його голові гігантським червоним рядком.

Він, Ярослав Володимирович Ольшанський, кандидат технічних наук, серйозний розробник, голова перспективного стартапу, сидів на напівгниллій лавці посеред глухого лісу, без піджака, в одній футболці, пахнув дешевим яблучним сидром із корицею і збирався поцілувати дівчину, яка навіть у хвилину максимальної романтичної близькості думає про частоту звуку лісового гризуна для своїх підліткових трансляцій у цьому дурацькому ТікТоці!

Він різко відсахнувся назад, мало не перекинувши залишки сидру собі на джинси, і миттєво сховав обидві руки в кишені, зціпивши кулаки. Його обличчя набрало той самий кам'яний і абсолютно безжальний вираз, з яким він зазвичай оголошував постачальникам про повне розірвання контрактів та початок судових процесів.

— Нам... нам терміново пора повертатися в місто, Ксеніє Андріївно, — сухо, занадто голосно і чітко сказав він. Його голос пролунав як удар металевої лінійки по столу. Він стрімко підвівся з лавки, наче під ним щойно вибухнув снаряд. — Уже занадто пізно. Світловий день повністю закінчився. І температура повітря в лісовій зоні падає нижче тринадцяти градусів за Цельсієм, що є вкрай деструктивним чинником для твоїх голосових зв'язок. Тобі ще ефіри монтувати та звіти для бренду косметики готувати. Я не можу дозволити собі втрачати час через... дрібниці.

Ксю кілька разів кліпнула своїми великими очима, очевидно, абсолютно збита з пантелику такою раптовою зміною атмосфери. Вона повільно подивилася на нього знизу вгору, потім перевела погляд на порожній простір між ними на лісовій лавці, де ще мить тому вони мало не поцілувалися. На її обличчі знову з'явився той самий знайомий вираз глибокої образи, розчарування та роздратування.

— Ольшанський, ти все-таки повний, безнадійний робот, — буркнула вона, сердито підхоплюючись із лавки і ховаючи руки глибоко в кишені свого оливкового светра, де лежав його шумомір. — Найнадійніший робот німецького виробництва із вбудованим термометром та аналізатором зв'язок. Поїхали вже в твоє стерильне місто, кризовий менеджер. Ключі від моєї «кульки» в замку запалювання, веди сам, у мене немає жодного вайбу крутити це кермо.

Дорога назад до мегаполісу пройшла в абсолютній тиші. І Ярослав весь цей час, не відриваючись, дивився на дорогу через лобове скло маленької жовтої машини, міцно стискаючи кермо і намагаючись ігнорувати той факт, що його власний внутрішній пульс зараз видавав небезпечні дев'яносто децибел, повністю і безжально руйнуючи всю його багаторічну наукову теорію про користь заспокійливих ромашкових чаїв.