Глава 6

Ранок зустрів Ярослава Ольшанського не просто тишею, а якоюсь майже підводною акустикою. Він прокинувся без будильника о 05:40. Сонце повільно пробивалося крізь важкі сірі штори його спальні.
Він сів на ліжку і прислухався. Тиша. На дев'ятнадцятому поверсі не шурхотіли пакети, не рипіли коробки, не падали стільці. На мить Ярославу здалося, що все, що відбулося за останні сорок вісім годин — рожеве худі, німецькі інвестори, бінауральний заєць і зелений слиз — було просто масштабною, деталізованою галюцинацією, спричиненою перевтомою.
Він підійшов до кавоварки. Сьогодні заборона Ксю більше не діяла: контракт майже підписано, стрім завершено. Він натиснув кнопку, і кухня заповнилася рівномірним гудінням, за яким послідував неймовірний аромат свіжого еспресо. О Боже, як же йому вчора не вистачало кави.
Ярослав зробив перший ковток. Гаряча рідина мала б повернути його у звичний режим контролю. Але замість того, щоб відкрити фінансовий план компанії «Silentium» на наступний квартал, його пальці знову потягнулися до телефона. Екран миттєво засвітився від сотень сповіщень. Олег надіслав у робочий чат посилання з підписом: «Ярику, ти знову це зробив! Тільки подивися на коментарі!»
Це було нове відео. Хтось із відвідувачів беззвучного бару зняв на камеру той самий момент біля стійки: Ярослав у суворій сорочці, з крижаним виразом обличчя перехоплює руку Ксю, відганяючи хлопця у блискучому піджаку. Оскільки в барі грала музика лише в навушниках, на відео було чути лише приглушений гул натовпу і чіткий голос Ярослава: «Вона зайнята». Відео вже розлетілося фан-акаунтами з романтичними треками на фоні та підписами: «Коли твій злий сусід виявляється занадто ревнивим».
Ярослав поставив чашку на стіл. Його вуха знову почали зрадницьки горіти. Він, тридцятирічний дорослий чоловік, став героєм підліткових романтичних нарізок у мережі. Найгірше було те, що внутрішній голос аналітика цього разу навіть не намагався обуритися. Він просто констатував факт: Ксю ламала його життя, і йому... це починало подобатися.
Об одинадцятій годині телефон Ярослава завібрував. На екрані висвітилося повідомлення від Ксю:
«Шрек, досить ховатися в офісі. Я знаю, що ти бачив відео з бару. Ти там виглядаєш як суворий охоронець із фільмів про охоронців. У мене для тебе пропозиція. О 16:00 чекаю тебе на парковці. Одягнися НОРМАЛЬНО. Тобто без краватки і без костюма. Просто джинси і футболка. Я хочу тобі дещо показати. Це плата за порятунок від того павлина в піджаку».
Ярослав перечитав повідомлення тричі. «Я хочу тобі дещо показати». Його логіка вимагала відмовитися. У нього була купа паперів для німців, перевірка звітів Олега та зустріч із постачальниками ізоляційного поролону. Але голова, яка все ще пам'ятала м'яке тепло її пальців на скляній пляшечці, прийняла інше рішення.
— Олегу, — викликав він маркетолога через селектор. — Мене не буде після обіду. Усі документи надішліть мені на пошту.
— О-о-о, — протягнув Олег з іншого боку дроту з такою інтонацією, що Ярославу захотілося його звільнити. — Розумію, шеф. «Проект Заєць» вимагає польових досліджень. Не турбуйтеся, я все прикрию!
О шістнадцятій нуль-нуль Ярослав стояв біля свого позашляховика. На ньому були прості темні джинси та темно-синя футболка. Жодних піджаків. Він почувався трохи незахищеним без свого звичного гардеробу, неначе стояв зовсім голий посеред вулиці. Ксю з'явилася вчасно. Вона йшла парковкою, тримаючи в руках два великі паперові стаканчики з чимось гарячим. Сьогодні на ній був вільний в'язаний светр оливкового кольору, який робив її схожою на пухнасте кошеня, і прості чорні легінси. Волосся було розпущене, м'якими хвилями падаючи на плечі.
— Вау, — вона зупинилася перед ним і окинула його поглядом із ніг до голови. — Ольшанський, та ти людина! Виявляється, у тебе є ключиці і ти не складаєшся з одних лише прасованих комірців. Тобі дуже пасує цей синій.
— Ксеніє, куди ми їдемо? — намагаючись зберегти діловий тон, запитав Ярослав, приймаючи з її рук один зі стаканчиків. Від нього пахло корицею, яблуками та імбиром. — І що це?
— Це безалкогольний яблучний сидр із прянощами. А їдемо ми на моєму авто. Твоя чорна труна на колесах занадто помітна, а нас тепер впізнають на вулицях завдяки одному... дуже рішучому сусіду. Сідай!
Вона вказала на маленьку, округлу машинку яскраво-жовтого кольору, яка була припаркована поруч. Машина виглядала так, ніби її зняли з дитячої каруселі. Ярослав з глибоким скептицизмом оцінив габарити цього транспортного засобу.
— Я туди не поміщуся, — серйозно сказав він.
— Помістишся, якщо складешся вдвоє, як твої улюблені графіки! Рушаймо!
Машина Ксю їхала дивно тихо — це була електрична модель, що трохи заспокоїло Ярослава. Проте всередині салон був завалений дрібничками: на дзеркалі заднього виду висіли пухнасті рожеві кубики, на панелі приладів сиділа маленька фігурка Шрека (Ярослав зробив вигляд, що не помітив натяку), а з динаміків ледь чутно лунав ембієнт — м'яка, розслаблююча музика без слів, схожа на шум вітру.

Автівка впевнено залишала мегаполіс. Бетонні коробки офісних центрів, нескінченні затори, крики водіїв та гул будівельних майданчиків — весь цей міський хаос у вісімдесят децибел повільно розчинявся позаду, затягнутий сизим вечірнім смогом. Вони в'їхали до старого хвойного лісу. Величезні сторічні сосни стояли обабіч дороги немов жива стіна, повністю поглинаючи залишки міських звуків. Дорога ставала все вужчою, асфальт змінився на стару ґрунтовку, всіяну сухою глицею та дрібним камінням. Жовта «кулька» Ксю м'яко перекочувалася через вибоїни, поки остаточно не зупинилася на самому краю високого обриву, прихованого від усього світу густими кронами дерев.

Коли Ярослав вийшов із машини, його ноги злегка заніміли від тривалого перебування у позі ембріона. Він випрямився на всі свої сто вісімдесят п'ять сантиметрів, глибоко вдихаючи прохолодне, чисте повітря. Воно пахло глицею, вологою корою, старою смолою і чимось надзвичайно рідним, але забутим. Тут не було жодних ознак цивілізації: ні оглядових майданчиків з огорожею, ні туристів із селфі-палицями, ні настирливих продавців кави. Тільки стара, наполовину трухлява дерев'яна лавка, покрита товстим шаром сірого лісового моху, і безкрає, чисте небо, яке на горизонті вже починало забарвлюватися в ніжні рожеві та глибокі фіолетові кольори вечірнього заходу сонця.