Глава 5

Коли червоний вогник трансляції нарешті згас, а Едік переможно вигукнув: «Ми в топі, друзі!», у конференц-залі «Silentium» на кілька секунд повисла тиша. Німці вже вийшли разом із Олегом для підписання паперів у кабінет директора. Візажисти та представники бренду косметики радісно згортали обладнання, обговорюючи шалене зростання активності в коментарях. І тільки на стільцях перед рожевим зайцем-мікрофоном усе ще сиділи двоє.

Ксю повільно, дуже повільно взяла вологу серветку. Крем на її щоці вже трохи підсох, стягуючи шкіру. Вона витирала обличчя з таким виглядом, ніби кожним рухом стирала Ярослава Ольшанського з лиця землі.

— Ти труп, Децибел, — тихо, але без жодного АСМР-шепоту сказала вона.
— Я врятував твою трансляцію від нудьги, — Ярослав спокійно витирав свій ніс іншою серветкою. Навіть із залишками косметики на обличчі та в рожевому худі він примудрявся зберігати вигляд лорда на прийомі у королеви. — Твої глядачі в захваті. Твій менеджер щасливий. Мій контракт підписано. Це називається стратегією «win-win» — взаємна вигода.

Ксю різко підвелася, кинувши брудну серветку в кошик. Хвостики на її голові злетіли в повітря.
— «Win-win»?! Ти заліпив мені кремом в обличчя! Прямо в мікрофон! Ти знаєш, який це був звук для людей у навушниках? Наче по їхніх мізках пройшлося стадо слонів! Ти порушив мою естетику! Ти... ти просто нестерпний педант, який вирішив показати характер!

Вона підійшла до нього впритул, змушуючи його підняти голову. Ярослав відчув, як його знову починає дратувати її звичка порушувати особисті кордони. Вона пахла лавандою, маскою для обличчя і ніжністю. Але випромнювала виключно злість

— Ксеніє, ти сама почала цей фарс, шльопнувши мені крем на ніс, — Ярослав теж підвівся, використовуючи свою перевагу в зрості. — Ти хотіла шоу? Ти його отримала. Наступного разу думай про наслідки перед тим, як діяти за своїми безглуздими імпульсами.

— Ах так? — Ксю закусила губу, її очі звузилися. — Безглузді імпульси? Добре. Контракт майже підписано, але бренд вимагає вечірку-святкування. Прямо зараз. За рахунок компанії «Silentium». І ти їдеш зі мною. Едік уже все організував.
— Я нікуди не їду, — сухо відрізав Ярослав. — Мій робочий день закінчено. О 22:00 я маю бути в ліжку.
— О ні, ти їдеш, — Ксю єхидно посміхнулася і зняла з його стільця сірий піджак, кинувши його Олегу, який саме заходив у кімнату. — Олежику, твій бос їде з нами святкувати. Скажи йому, що це частина корпоративної культури!

Олег, який після підписання попереднього контракту був готовий молитися на Ксю, закивав як китайський болванчик:
— Ярику, треба їхати! Німці теж запрошені, вони хочуть побачити «неформальне обличчя українського бізнесу»! Будь ласка, не псуй все! У нас є шанс, який ми не можемо прогавити.

Ярослав подивився на рожеве худі, яке все ще було на ньому, потім на Ксю, яка вже переможно крокувала до виходу, на ходу вмикаючи чергову сторіз у телефоні. Він зрозумів, що його ідеально розплановане, тихе життя остаточно котиться під три чорти. І швидкість цього падіння перевищувала всі допустимі норми.

Через тридцять хвилин чорний позашляховик Ярослава припаркувався біля закладу, який змусив інженера-акустика здригнутися ще на під'їзді. Святкування майбутнього мільйонного контракту з німцями, за всіма канонами логіки Ярослава Ольшанського, мало відбутися в тихому, затишному ресторані з гарною шумоізоляцією, де офіціанти пересуваються безшумно, немов привиди, а звуки ножів об порцеляну не перевищують тридцяти децибел.

Замість цього він сидів у чорному шкіряному салоні свого позашляховика, який був припаркований біля закладу з неоновою вивіскою «Silent Disco Bar». Навіть крізь зачинені вікна Ярослав бачив, як усередині відбувалося якесь колективне божевілля. Сотні людей рухалися у повній, абсурдній мовчанці під різнокольорові спалахи світла, але на голові у кожного красувалися великі бездротові навушники. Вони танцювали без звуку, збоку нагадуючи секту, що виконує ритуальні вправи для покращення координації.

— Це не бар, Ксеніє Андріївно, — похмуро сказав Ярослав, не поспішаючи глушити двигун. — Це філіал психіатричної лікарні. Чому ми не могли поїхати в нормальне місце? Герр Вольфганг та Йоганн уже всередині, і мені соромно, що вони бачать це... видовище.

Ксю, яка сиділа на пасажирському сидінні, старанно пудрила ніс перед дзеркалом. Сьогодні вона знову змінила образ: жодних перук чи рожевих халатів, лише стильна чорна шовкова сукня на тонких бретельках, яка дуже влучно контрастувала з її звичною ТікТок-експресією. Коли вона повернулася до нього, Ярослав мимоволі затримав погляд на її ключицях. Безформне худі приховувало занадто багато цікавих ліній її тіла.

— Ольшанський, розслабся! — вона легенько ляснула його по плечу. — «Silent Disco» — це ідеальний компроміс для нас. Для тебе тут тихо, бо вся музика в навушниках. А для мене — весело, бо тут три канали з різними діджеями. Німці самі захотіли сюди! Йоганн сказав, що в Берліні це зараз головний тренд. Так що виходь із машини, знімай свій невидимий бронежилет і ходімо пити за твої майбутні мільйони.

Вона вискочила з салону, обдавши його шлейфом парфумів із ароматом ванілі та сандалу. Ярослав важко зітхнув, поправив комірець сорочки (він усе ж відмовився йти в рожевому худі, повернувшись до перевіреної класики) і вийшов слідом.

На вході в бар йому насильно всунули в руки дебелі пластикові навушники зі світлодіодами. Ярослав одягнув їх, але не став перемикати канали, залишивши режим повної звукоізоляції. Світ навколо нього згас у плані звуку, перетворившись на німе кіно.

Вони пройшли до VIP-зони, де герр Вольфганг, тримаючи в руці бокал з темним пивом і світячись синіми навушниками (їа, він любитель поп-музики), уже намагався синхронно з Йоганном виконувати щось схоже на німецький народний танець. Асистент Йоганн взагалі переключився на червоний канал (ну так, йому підходить техно) і його голова рухалася з частотою відбійного молотка. Маркетолог Олег у кутку дивана вже встиг замовити три тарілки закусок і намагався на пальцях пояснити німецьким інвесторам, чому ТікТок — це нова релігія. Навушники Олега висіли без діла. Він слухав себе.