Глава 4

Ранок вівторка зустрів Ярослава Ольшанського симптомами, які в медичних довідниках класифікуються як важка форма кофеїнової абстиненції, а в його особистому кодексі — як капітуляція перед хаосом. Він прокинувся рівно о 05:45. Його рука за звичкою потягнулася в бік столу, де стояла німецька кавоварка преміум-класу Jura. Його пальці вже майже торкнулися холодної хромованої кнопки, коли в голові сплив учорашній голос Ксю: «Жодної кави перед ефіром, Децибел! Кофеїн сушить зв’язки і робить голос пласким, як ламінат. Пий ромашку, або я шепотітиму тобі у ліве вухо рецепт качки з яблуками протягом трьох годин!».

Ярослав застиг. Його аж струсонуло від внутрішнього обурення.
— Безглузді забобони, — пробурчав він під ніс, дивлячись на ароматні кавові зерна. — Ніякого наукового підґрунтя. Кофеїн стимулює центральну нервову систему, що лише покращує артикуляцію та швидкість синаптичних зв'язків.

Він рішуче взяв чашку, але в цей самий момент телефон на столі блимнув екраном. Повідомлення від «ASMR_Ksyu» о шостій ранку:

«Я все бачу крізь стелю! Навіть не думай включати свою жужалку, я чую її вібрацію чудово! Пий траву, Шрек. Рожеве худі вже чекає в офісі».

Ярослав зціпив зуби так, що аж хрустнули скули. Ця дівчина була не просто сусідкою. Вона була стихійним лихом, яке якимось чином зламало його систему безпеки та встановило свої правила в його власному домі. З тяжким зітханням він дістав пакетик ромашкового чаю, почуваючись так, ніби зраджує всі свої життєві принципи та тридцять років німецької дисципліни.

Об одинадцятій ранку в офісі «Silentium» панувала гробова тиша, яка цього разу зовсім не радувала директора. Без кофеїну Ярослав почувався так, ніби його мозок залили тим самим зеленим слаймом. Голова гуділа, а рівень дратівливості зашкалював за всі допустимі санітарні норми. Коли в кабінет без стуку (як завжди!) залетіла Ксю, тримаючи в одній руці великий паперовий пакет з логотипом бренду, Ярослав навіть не підняв голови від фінансового звіту.

— Привіт, похмура хмаринка! — Ксю з розгону кинула пакет прямо на його стіл із масиву дуба, ледь не перекинувши підставку для ручок. — Едік дістав худі від бренду косметики «Glow&Skin». Вони вимагають, щоб ми обоє були в бренд-лук. Приміряй негайно, через дві години приїдуть їхні маркетологи та візажисти.

Ярослав повільно, сантиметр за сантиметром, підвівся з крісла. Він подивився на пакет так, ніби там лежала біологічна зброя, і двома пальцями витягнув звідти річ. Це було величезне, абсолютно безформне худі ніжно-рожевого, а  точніше, пудрового,  кольору з гігантським капішоном і великою вишивкою на грудях: «Keep Calm and Whisper».

— Я. Це. Не. Одягну, — кожне слово Ярослава виокремив, ніби підкреслюючи, що ніяких інших варіантів немає. Він перевів свій крижаний погляд на Ксю. Його очі звузилися до розміру лазерного прицілу. — Ксеніє Андріївно, я директор міжнародної компанії. Мені тридцятий рік. Я кандидат наук. Я не можу вийти в ефір перед німецькими інвесторами в кольорі зів'ялої троянди з підлітковими гаслами на грудях. Це руйнує мій авторитет і ставить під сумнів мою психічну адекватність.

— Твій авторитет, Децибел, нещодавно втопився в п'яти літрах зеленої жижі на очах у шістдесяти тисяч людей! — Ксю артистично закотила очі і підійшла ближче, безцеремонно тицьнувши пальцем йому прямо в груди. — Досить бути таким занудою! Рожевий зараз у тренді. Він пом'якшує твою сувору щелепу і робить тебе менш схожим на серійного вбивцю з німецьких детективів. Одягай, або промисловий блендер із гайками чекає на тебе сьогодні о першій ночі. Я вже і гайки в оцеті вимила, щоб вони краще дзвеніли під час стріму!

Ярослав відчув, як усередині нього все закипає. Її звичка шантажувати його кожну секунду, її повна неповага до його статусу, цей жахливий пудровий колір... Вона знову його бісила. Неймовірно, фантастично бісила! Учорашній вечірній затишок біля вікна і розмови про лікування душ звуками розтанули, як туман над Дніпром. Перед ним знову була безкомпромісна ТікТок-відьма, яка крутила ним, як хотіла, заради своїх переглядів.

— Гаразд, — процідив він крізь зуби, вириваючи худі з її рук з такою силою, що поролонові вуха єдинорога на її власному капюшоні знову здригнулися. — Але якщо герр Вольфганг після цього видовища анулює контракт, ти особисто виплатиш мені кожну копійку неустойки. Навіть якщо тобі доведеться шепотіти в мікрофон наступні двісті років без перерви на сон.

— Домовилися, Шрек. Рухайся, час іде, візажисти не чекатимуть!

О двадцять першій нуль-нуль великий конференц-зал компанії «Silentium» перетворився на професійну студію звукозапису та візуального хаосу. Усі столи були зсунуті в куток, центральне люмінесцентне світло вимкнене, а простір освітлювали лише два великі професійні софтбокси, що створювало м'яку, майже інтимну напівтемряву. На стільцях перед бінауральним рожевим зайцем-мікрофоном сиділи вони двоє. Ярослав у своєму рожевому худі почувався максимально безглуздо. Рукава були задовгі, повністю закриваючи його дорогий годинник, і він кожні тридцять секунд намагався їх підкотити, що шалено дратувало Ксю. Вона щоразу б'ючи його по руках, повертала все назад, створюючи додатковий візуальний шум.

— Не рухайся, ти псуєш мені кадр! — шипіла вона, поправляючи кут нахилу камери.

У кутку зали на глибокому шкіряному дивані сиділи німецькі інвестори — герр Вольфганг та його асистент Йоганн. Вони спостерігали за процесом із виразом обличчя сфінксів, які щойно проковтнули підручник з макроекономіки. Поруч із ними нервово гриз ковпачок ручки маркетолог Олег, чиє життя зараз буквально залежало від кожної секунди цього ефіру.

— Три, два, один... Ми в прямому ефірі, — пошепки сказав Едік з-за камери і підняв великий палець вгору.

На екрані Ксюшиного айфона миттєво побігли цифри глядачів: 15к... 30к... 55к... Чат вибухнув повідомленнями зі швидкістю світла.