2.1

Поруч із нею йшов невисокий, лисуватий чоловік у яскраво-жовтому піджаку, який безперервно тримав перед собою два айфони на стабілізаторах — її менеджер Едік.

— Ксеніє Андріївно, — Ярослав повільно підвівся, спершись руками на стіл. Його голос повернувся до звичного крижаного тону. — Це приватна територія компанії. Я не давав вам дозволу на вхід, а тим паче на зйомку.

— Ой, облиш свій офіціоз, Децибел! — Ксю без жодного запрошення впала в глибоке шкіряне крісло для клієнтів і закинула ногу на ногу, ледь не зачепивши кросівком його портфель. — Едіку, вимкни камери на секунду, тут треба перетерти по-серйозному.

Едік слухняно опустив стабілізатори, але продовжив дивитися на Ярослава поглядом людини, яка щойно знайшла нафтову свердловину в центрі Києва.

— Коротше, Ольшанський, — Ксю дістала з кишені худі пачку вологих серветок і кинула її на стіл. — Ми в топі. Мої пупсики вимагають продовження. Бренд косметики «Glow&Skin» щойно запропонував нам офіційний контракт на один мільйон гривень за серію спільних роликів. Вони хочуть рекламувати свою нову маску для обличчя з ефектом глибокого очищення. Концепція просто бомба: «Злий сусід тестує косметику під АСМР-шепіт». Ти знову будеш у кадрі, Ярославчику!

— Виключено, — Ярослав навіть не моргнув. — Я не клоун для ваших підліткових трансляцій. Я науковець. Моя компанія займається розробкою матеріалів для звукоізоляції високотехнологічних об'єктів. Я не збираюся мазати обличчя вашим кремом перед камерою. Наша нічна аварія була прикрою випадковістю, і мої юристи вже готують документи...

— Та почекай ти зі своїми юристами! — Ксю нахилилася вперед, її очі заблищали хитрим вогником. — Давай увімкнемо логіку, яку ти так любиш. Твій стартап на межі банкрутства, Едік усе перевірив через відкриті реєстри. Тобі потрібні гроші німців. А німці хочуть бачити хайп. Едік каже, що вони постійно наголошують у медіа про залучення соцмереж. Якщо ти зараз відмовишся від колаби, я сьогодні о першій годині ночі запускаю новий стрім. Тема: «Тестування потужності промислового блендера під стукіт підборів по ламінату». Едік уже купив п'ять кілограмів замороженого льоду та старі залізничні гайки. Ми будемо крутити їх у блендері прямо над твоєю спальнею. Акустика у нашому так званому "елітному" будинку, як ми з'ясували, просто супер. Цікаво, скільки децибел видасть блендер із гайками? Напевно, десь під дев'яносто? Це повністю в межах моєї квартири, так що поліція нічого не зробить!

Ярослав застиг. Його мізофонія від однієї думки про звук залізничних гайок, що б'ються об ножі блендера посеред ночі, відгукнулася майже фізичним болем у скронях. Це був чистої води шантаж.

— Ви... ви просто чудовисько, Ксеніє, — тихо, майже прошепотів він.

— Я блогерка, це набагато гірше, — весело виправила вона його, підмігнувши йому. — У тебе є час до тринадцятої години, щоб подумати, Шрек. Якщо погодишся — отримаєш тридцять відсотків від нашого гонорару як пряму інвестицію. Якщо ні — готуй беруші. Едіку, рушаймо, тут занадто мало децибел, у мене аж вуха закладає!

Вона підхопилася з крісла, крутнула своїми хвостиками і легкою ходою вийшла з кабінету. Едік дріботів позаду, щось швидко занотовуючи в телефон. Ярослав повільно опустився назад у крісло. Була 11:15. До приїзду німецьких інвесторів залишалася рівно година і сорок п'ять хвилин. Він подивився на Олега. Маркетолог дивився на нього з таким благанням в очах, ніби від рішення Ярослава залежить життя всього людства.

— Ярику... — тихо покликав Олег. — Благаю тебе. Просто намаж обличчя кремом. Інакше без неї нам контракту не бачити.

Ярослав заплющив обличчя долонями і вперше у своєму житті подумав, що абсолютна тиша — це, мабуть, занадто дорога і недосяжна розкіш у сучасному світі цифрового безумства.

До тринадцятої години офіс «Silentium» нагадував бджолиний вулик. Маркетолог Олег бігав коридорами, на ходу намагаючись відтерти пляму від кави зі своєї єдиної пристойної сорочки. Секретарка Алочка судорожно перевіряла, чи ідеально рівно лежать серветки біля кришталевих склянок у конференц-залі.

Ярослав стояв біля вікна свого кабінету, застебнутий на всі ґудзики, включаючи верхній. Його темно-сірий костюм сидів бездоганно. Він дивився на міські хмарочоси і намагався стерти зі своєї пам'яті образ дівчини з курячою лапкою в сумці.

— Вони приїхали! — Олег заглянув у кабінет, його очі панічно блищали. — Ярику, вони тут. Герр Вольфганг та його асистент Йоганн. Виглядають так, ніби на засідання Рамштайну приїхали. Жодної посмішки. Навіть не моргають, здається.

— Це німці, Олегу. Вони приїхали інвестувати два мільйони євро, а не гуморески слухати, — спокійно відповів Ярослав, хоча всередині його шлунок стиснувся в вузол. — Іди в конференц-зал. Я буду за хвилину.

Він зробив глибокий вдих. 12 децибел у кабінеті. Ідеально. Його розум очистився від лушпиння соцмереж. Він знову був провідним інженером-акустиком, а не «сексі-Шреком» із ТікТоку.

Коли Ярослав увійшов до зали засідань, Герр Вольфганг — кремезний чоловік із сивиною на скронях та в окулярах без оправи — роздивлявся макет безшумної капсули «Silentium Pod-1». Його асистент, худий юнак у тонкому чорному светрі, швидко щось нотував у планшет.

— Guten Tag, Herr Olshansky. Ми багато чули про ваші інновації у сфері гасіння низькочастотних вібрацій. Нам подобається ваш математичний підхід. — вимовив Вольфганг низьким баритоном. Його українська була майже бездоганною, лише з легким механічним акцентом

— Дякую, герр Вольфганг, — Ярослав потиснув його міцну руку. — Для нас велика честь. Прошу, сідайте. Давайте почнемо з презентації нашої нової трирівневої ізоляційної мембрани.

Наступні сорок хвилин були для Ярослава справжнім раєм. Він оперував графіками, показував логарифмічні криві, розраховував коефіцієнти звукопоглинання і почувався наче риба у воді. Німці слухали дуже уважно, зрідка киваючи. Олег у кутку зали потроху розслаблявся, його плечі опустилися, і він навіть почав беззвучно жувати печиво.