Глава 15

Матвій

Дівчата йдуть до нас з води. Зупиняю свій погляд на Вероніці. 

Чому мене так криє поруч з нею?

Вероніка поглядом в мене врізається. Від того, мене паралізує. Мої ноги заклякли, задерев'яніли і поворохнутися не в змозі.

Вони з подругою підходять ближче. Я не в силі перервати нестримний потяг. Стає важко, хочеться доторкнутися, згребти в обійми і не відпускати свого ангелочка.

 - Поговоримо?

Запитую.

 - Матвій, не потрібно.

 - Не потрібно?

Перепитую і хитро посміхаюся. Більше стримуватися не можу. Від усього, що відбувається, згораю заживо. Мене ніколи й ні до кого, так не тягнуло. Все нутро тягнеться до неї, бажає, прагне. В мені щось відбувається, коли вона так близько. Всередині мене пожежа, вгамувати її може тільки Ніка. Моя Ніка...

Більше нічого не кажу, швидко хапаю її за руку і тягну за собою. Ніка злиться, хоче видертися. Обертається до друзів. Напевно шукає в них підтримку. Та вони мовчать. Андрій шоковано дивиться, хмикає, а Маша мовчить.

 - Зрадниця!

Вигукує Вероніка і починає видератися з мого захвату. Не хочу на очах друзів з нею боротися. Тому хапаю і закидаю собі на плече.

 - Взагалі здурів? Ти що робиш?! Матвій! Відпусти! Чуєш?

Несу її від друзів подалі. Вероніка лається, кричить. Та більше ангелочка не слухаю, а прямую до нашого джерела. В те місце, де ми зможемо побути наодинці. Прийшовши, опускаю на землю. Вона зло дивиться, руйнівно на мене, але більше не кричить. Ніка хоче мене обійти і піти.

 - Куди? Нам потрібно поговорити!

 - Нам нема про що говорити!

 - Впевнена?

 - Саме так!

Гордо задирає голову. 

 - Отже, я маніяк і надумав собі зайвого. Так?

 - Про що ти, кажеш?

 - Про вчорашній вечір.

 - А що, вчорашній вечір?

Відводить погляд. Хоче здатися байдужою. Та я, дуже добре її знаю. З першої хвилини, як сьогодні побачив, помітив біль в її погляді. Мало мені було дивної поведінки Вероніки, то ще й Віка якогось біса припхалася. Знаю, бачив, як Ніка сприйняла її присутність. Я ледь спровадив ту навіжену. Приклеїлася, як банний лист. Ну й дівка. Скільки разів відшивав, пояснював. А вона чогось зациклилася на мені. Ото маніячка. 

 - Я так і думав, що ти задню дасиш!

 - Я? Це ти з Вікою обжимаєшся!

Замовкаю. Все-таки, справа у Віці. Так і знав.

 - Обжимаюся?

 - Так. 

 - Ми домовилися сьогодні зустрітися, а ти на це забила і продинамила нашу зустріч. 

Дівчина замовкає.

 - Я... Просто відволіклася і забула про час.

 - Забула про час?

 - А що, я не можу забути?

 - Добре, а те, що вчора сталося між нами. То я все вигадав? Так? Ми... 

 - Ні, мовчи!

 - Чому? Тебе це так тривожить? Здається, вчора, ти була іншої думки і не противилася.

 - Як ти можеш?

Вероніка злиться і хоче мене вдарити від злості. Не захищаюся, чекаю. Та вона зупиняється, відривається від мене і хоче втекти, знову. 

 - Я тобі не дозволю втекти.

Вимовляю спокійно і зупиняю її. Вона знову виривається, щось кричить. Далі не можу розібрати. Переді мною Ніка, моя Ніка. Бажана і дорога дівчина, якою я хворів стільки часу і боявся розбити серце. Її запах проникає під шкіру. Я стільки часу стримувався зі всіх сил. Та зараз, в цю мить, не можу. Вона так близько, в моїх обіймах, її серце вистрибує, моє теж. Запах Ніки дурманить, розум пливе, а вуста так манять. 

 - Вибач...

Пошепки вимовляю, щиро. Вероніка замовкає, більше не відбивається. Відчуваю, що цим словом, я щось проломив. Наче забрав її силу, злість, образу.

Від шоку, вона привідкриває пухкенькі губи, тоді закриває знову. Ніби хоче щось сказати. Все, моє терпіння, витримка, руйнується. Більше не можу, з нею не можу, без неї теж. Я потребую її, мою Ніку...

Не стримуюся, цілую. Вероніка завмирає, не виривається, не кричить, але й не відповідає.

Торкаюся до м'яких, ніжних і чуттєвих губ. Мене криє з такою силою, що серце рве. Його з корінням з грудей вириває. Відчуваю також биття серця ангелочка. Воно теж хоче вирватися на волю. Думав, ще сильніше мене не розірве. Та я помилявся. Розірвало... 

Адже Ніка відповідає. Так само бажано, вимогливо, ніжно. Вона стогне крізь поцілунок і я не можу стримати бажаний рик. Нас криє пеленою бажання і такою нестримною жагою. Сильніше притискаю до себе Ніку. Цілую вимогливо, голодно. Вона обіймає за шию, рукою стискає волосся. В цей момент нас ні що, не може зупинити. Навіть природна катастрофа, чи метеорит. Взагалі нічого...

Хоча, я помилився... Нас зупиняє звук її телефону. Наполеглива і набридлива мелодія дзвінка, яку я довго пам'ятатиму.

Насилу відриваємося і важко дихаємо. Все ще стоїмо в обіймах один одного.

 - Пробач...

Говорить Вероніка і піднімає трубку.

 - Алло. Чого тобі, мам?

Дивно, бляха, мене чомусь тривожать неприємні передчуття.

 - Що?! Приїхали разом з батьком?

Батьки Ніки тут? В селі? Такого ніколи не було... Боюся, що їхній приїзд, не принесе нічого доброго...

Приємного читання)