Глава 11

Вероніка

Матвій лежить на землі. Я швидко підбігаю і опускаюся на коліна біля нього. Кругом нас, досі продовжується бійка.

 - Матвій, Матвій! Чуєш?

Схвильовано кричу, а сльози течуть з очей. Матвій струшує голову і відкриває очі. Видихаю, а тоді дивлюся засуджуючи на Марка.

 - Що ти робиш?!

Марк важко дихає, злий, погляд горить.

 - Він перший почав.

 - Ви, як діти, серйозно! Чому не можна, тільки поговорити? Для чого, робити стільки дуриниць?

Повертаю свій погляд до Матвія. Помічаю, як він спостерігає за мною. В його очах, щось дивне. Він ще раз струшує голову і встає.

 - Ти що, тут робиш?

Запитує і злиться.

 - Довго розповідати. 

Біля нас опиняється Машка. Вона кидається до Андрія. Інші хлопці, припиняють битися. Лише дивляться один на одного руйнівними поглядами.

 - Кажу востаннє, не чіпай Вероніку! Навіть на крок, до неї, не підходь! Інакше...

 - Що інакше?!

Матвій стискає кулаки, його обличчя змінюється, стає злим, вбиваючим.

 - Досить! Марк, бери своїх друзів і їдьте додому.

Говорю вже я.

 - Я не залишу тебе з ним!

Відповідає Марк, вказуючи на Матвія.

 - Чого?!

Здивовано перепитує Матвій і починає реготати, його друзі теж. Марк шоковано дивиться. 

 - Ти взагалі охрінів, чи що?! Це я, з тобою не залишу Вероніку!

 - Хлопці, досить, прошу. Марк, все добре, їдь. Я повернуся з подругою.

 - Гаразд, я поїду.

Говорить до мене Марк, а тоді звертається до Матвія. 

 - Тільки знай, що на цьому все не закінчиться. Я обов'язково знайду Лізу. З твоєю допомогою, чи без тебе.

 - Думаєш, ми не шукали?! Тільки її нема, вона зникла. Наче крізь землю провалилася!

Встрягає Андрій.

 - Можливо, вона вчинила так, через брата, який не давав їй дихнути?

 - Що ти, верзеш?!

Андрій зло гарчить на Марка і рветься до нього, та Маша його зупиняє, заспокоює.

 - Я кажу правду. А ви, вірте далі в його брехню, яку він вам ліпить. 

Випалює наостанок Марк і йде до машини. Його друзі йдуть за ним. 

Матвій здивовано дивиться на друга і запитує Андрія. 

 - Про що, цей кретин, каже?

 - Друже, ти що, йому віриш? Він же псих.

 - Ти правий.

Заспокоюється Матвій. Андрій обіймає Машу і вони йдуть до мотоцикла. Інші хлопці теж розходяться. Залишаємося стояти на місці тільки я і Матвій. Хлопець повертає своє обличчя, важко здихає, прикриває очі. А тоді, пильно дивиться.

 - То, як ти мене знайшла?

 - Машка випадково дізналася про вашу засаду. Я так боялася, щоб ви, не наробили ще більше дурниць. Матвій, вам з Марком потрібно поговорити, відверто, серйозно. 

 - Такі, як Богдашевський, слів не розуміють. Вони хворі психопати. 

Він дивиться в бік Марка, байдужим поглядом. Далі знову переводить на мене очі. Його погляд теплішає.

 - Ходімо, я тебе відвезу. 

 - Ходімо.

 Погоджуюся.

 - Ти точно, в порядку?

Запитую.

 - Та все, зі мною добре. 

Злиться Матвій. 

Підходимо до друзів, які вже сидять на мотоциклах і готові їхати. Спочатку з місця зривається Андрій з Машою, тоді й інші хлопці. А в кінці, ми. 

Одразу обіймаю, притискаюся до Матвія. В цей момент, захотілося так зробити. Відкинути гордість, образу і скористатися моментом. 

Відчуваю, як він дивно реагує на мої дії. Чомусь поруч з ним, відчуваю себе зовсім інакше. З Матвієм, я ніби в потрібному місці, в правильному. Та все занадто складно, щоб бути правильним, Матвій занадто складний. Я інколи, не розумію його слів, дій. А інколи, розумію, більше ніж себе. Ось така в нас дивна дружба, яка вставляє болючі перешкоди на нашому шляху. 

Всі хлопці роз'їжджаються по домівках. Матвій підвозить до паркану баби Ніни і зупиняється. Відриваю від нього руки, але не спішу злізати з мотоцикла. Він теж мовчить. Ми сидимо так, декілька секунд і мовчимо. Мені хочеться поговорити, обійняти. Таких моментів, сильно не вистачає. Хоча, колись, мої почуття були не меншими, та тоді, він не знав про них. В той час, я могла поговорити, обійняти, насолодитися його теплом, хоч і дружнім. А тепер, не можу дозволити собі цього. Від того, щось боляче скручує серце, вивертає назовні і стає так важко. Я задихаюся від думок.

 - Ніка.

Матвій знову говорить, моє колишнє ім'я. Мовчу, не заперечую, не злюся. Він продовжує.

 - Нам потрібно терміново поговорити.

 - Давай, тільки не тут і не зараз. Я сильно втомилася, ти теж. Та й баба Ніна і твоя мама хвилюються.

 - Твоя правда, та я не можу більше чекати.

 - Давай завтра.

Кажу, Матвій погоджується.

 - Добре, заберу тебе завтра, біля 10-тої ранку. Ми поговоримо, довго говоритимемо. Тобі підходить?

 - Підходить.

Помічаю, як Матвій здивований, що я так легко погодилася. Коли він трохи розгублений, то такий милий.

Про що, я тільки думаю?

Не з власного бажання, усміхаюся. Матвій те помічає, він повертає до мене обличчя і хитро дивиться. Ніби не вірить, що я погодилася.

Хлопець злізає з мотоциклу. Він хоче допомогти й мені злісти, та я відмовляюся. Коли він так близько, зі мною щось відбувається. Тому й боюся його близькості.

Я не з тих дівчат, які губляться, або неуважні. Та поруч з цим хлопцем, я зовсім не схожа на себе. Розгублена, чи що? 

Злізаю з мотоцикла. Раптом зачіплююся за ремінь моєї сумочки, що висить через плече і падаю. Вже уявляю, як боляче призимляюся на землю. Та того, не стається. В секунді, Матвій мене ловить.

Я миттєво і неочікувано опиняюся в його обіймах, так близько. Ми занадто близько, це небезпечно. Завмираємо, дивимося пильно одне одному в очі. 

Вже ніч, тож важко зрозуміти, що в очах Матвія. Та я, шкірою відчуваю, як впивається поглядом. Він важко дихає і сильніше стискає мою талію. Я теж дихаю через раз, а серце вилітає з грудей. Між нами виникає дивний зв'язок, який примагнічує, губимося. Матвій наближається до мого обличчя. Я пильно дивлюся, задихаюся від відчуттів. Не відхиляюся, лише прикриваю очі в передчутті.