Глава 2

Вероніка

Ранок видався важким. Я цілу ніч крутилася на місці. Спочатку нога про себе нагадувала, тоді не потрібні думки про Матвія лізли в голову. Тому заснула я, аж під ранок. Крізь сон чую, як мене хтось будить.

 - Онучко, вставай! Матвійко вже чекає. 

 - Який Матвійко?

Бубоню через сон. А тоді різко відкриваю очі і зриваюся з ліжка.

 - Обережно онучко, твоя нога.

Зупиняє мене баба Ніна.

 - Бабусю, мені правда вже краще. Я вчора ногу маззю намастила. Думаю, скоро пройде.

 - Яке пройде, онучко?! Поки я зроблю чай Матвійкові, ти одягнись. Ми чекатимемо на тебе внизу.

Бабуся виходить, закривши за собою двері. Я декілька хвилин сиджу, а тоді встаю на хвору ногу. Така дія відгукується різким болем.

 - Бляха!

Знову лаюся і думаю про те, щоб баба Ніна не почула. Бабуся та людина, яку я не хочу засмучувати. Для неї хочеться бути тією самою дівчиною, якою була колись.

Ледь діставшись до ванної кімнати, приводжу себе в порядок. Сьогодні одягаюся інакше, не в свій дорогий шик. На мені прості джинси, звичайна футболка білого кольору та легкі кеди. Волосся зав'язую у високий хвіст та наношу легкий макіяж. Дивлюсь у дзеркало і бачу дівчину, яка вже мало схожа на міську мажорку. Я сама собі такою більше подобаюся. Не зраджую лише улюбленим парфумам GUCCI Bamboo з нотами лілії і сандалу. Беру сумочку через плече, свій телефон і хочу спуститися сходами. Та, на жаль, мені це погано вдається. Нога знову дає про себе знати і я зупиняюся. Уявлення не маю, як мені спуститися вниз.

Матвій сидить за столом біля бабусі і п'є чай. Він помічає, стає за столу і направляється прямо до мене. Я зависаю, а тоді хочу втекти. У його погляді бачу щось дивне, незвичне. Я вже розвернулась щоб бігти, забувши про хвору ногу. Та не встигаю. Матвій хапає мене за руку і різким рухом підхоплює на руки. Я скрикую і вигукую.

 - Не потрібно! Відпусти, я сама! Матвій! Чуєш?

Він відповідає. 

 - Ну так, я бачив, як ти спускалась!

Серджуся і дивлюся на бабусю. Сподіваюсь знайти у ній підтримку. Та баба Ніна вдає, що нічого не відбувається. Вона ніби не помічає того, що робить Матвій. Він опускає мене на диван. Я зла до неможливості, вся нервова, іскри так і летять з очей. Матвій помічає мій стан, усміхається. Я й сама не розумію, чому так злюся. Хлопець лише хоче допомогти. Та свою злість коли він поруч не може контролювати. Матвій продовжує свій сніданок, ніби нічого незвичного й не відбувається, чим сильніше мене дратує. 

Бабуся встигла приготувати смачну яєчню, бліни, запечену картоплю і легкий літній салат. Та мені чомусь й шматок в горло не лізе. Сиджу, п'ю лише чай. Баба Ніна сердиться.

 - Мила, потрібно щось з'їсти. А то, ще погано при огляді стане.

Не хочу сперечатися з бабусею. Я знаю, що вона не здасться. Тому накидаю собі трохи салату. І того не доївши, запиваю чаєм. Матвій закінчує зі своєю їжею.

 - Дякую бабо Ніно за сніданок.

 - На здоров'я, сину. Онучко, давай скоріше, вас лікар чекає.

Чую смішок Матвія і злюся. Ледь стримуюсь, аби не закричати. Його поведінка так дратує. Шкода, що не можу висловити все, що я думаю. Збоку це виглядатиме, як дитячий каприз. 

Матвій знову посміхається, більше не стримуюсь.

 - Що смішного?! 

Зло випалюю до хлопця.

 - Ніко, онучко! Хіба так можна?

Сердиться баба Ніна і зло дивиться на мене, а я замовкаю. Нічого, коли ми залишимось на одинці, я тобі всиплю. Та коли усвідомлюю сенс сказаного, на одинці... Мене охоплює легке хвилювання. Згадую вчорашній вечір, допомогу Матвія, його дивне турботливе ставлення. Він поводиться так, ніби тоді нічого не сталося. Такий спокійний і невимушений, наче ми знову друзі і я нічого не пережила. Мене таке відношення хвилює. 

 - Вероніко, онучко, чуєш?

 - Що бабусю?

 - Баба Ніна втретє тобі каже, що лікарка чекає. А ти сидиш і дивишся в одну точку.

Встрягає хлопець. Хочу пирхнути, але бачу погляд баби Ніни і заминаюся. Та хлопець не дозволяє оговтатись, адже підходить і хапає знову на руки. Я вже не кричу і не серджуся. Мені здається, що ще трохи і перебування у Матвія на руках, ввійде в мою звичку. Доки хлопець несе мене до мотоцикла, встигаю вловити знайомий аромат. Помічаю шайтан машину. Не дивлячись на жахливий звук, виглядає досить симпатично. Чорний мотоцикл з вкрапленнями червоного кольору виблискує під променями сонця.

Він підходить до мотоцикла, саджає мене на нього і дає шлем. А тоді теж одягає свій і каже до баби Ніни.

 - Не хвилюйтеся, доставлю вашу онучку цілою і неушкодженою. 

А тоді обертається і мені підморгує. На що, лише закочую очі.

 - Бабусю, я зателефоную.

 - Добре, рідна.

Хлопець легко рушає з місця, а тоді припиняється і вимовляє.

 - Не бійся, я не кусаюсь. Якщо не хочеш впасти із мотоцикла, тобі доведеться мене обійняти.

Шиплю, мені хочеться в цей момент прибити хлопця. Він це розуміє і задоволено усміхається. Обіймаю Матвія і завмирає. Відчуваю, як його м'язи під футболкую напружуються. Він все-таки рушає з місця і ми їдемо. Я ніби у якомусь трансі. Відчуваю, що мої руки прилипли до хлопця. Навіть через футболку, наче примагнітились. Моє серце стукає в грудях в шаленому ритмі. На широкій дорозі, Матвій дає більше газу. Я притискаюся сильніше, а хлопець здригається. В одну мить хочеться відірвати руки. Не ризикую, адже ми на великій швидкості їдемо мотоциклом. Його м'язи ще сильніше напружуються і він ще більше давить на газ.

 - Можна повільніше?

Серджуся. Мої слова звучать сигналом і хлопець зменшує швидкість.

 - Вибач.

Вимовляє. У погляд потрапляє знайома місцевість, дерева, люди, які з цікавістю спостерігають за Матвієм. Його вони знають, а ось хто з ним, їх дуже цікавить. Особливо місцевих пліткарок, які аж голови повертають, щоб мне роздивитися. Та під шлемом нічого, звісно, не видно. Ми швидко прибуваємо в місцевій медпункт. Нас зустрічає жінка, років 35-ти.