Пролог

Вероніка 

Їду в таксі, яке викликали мені батьки. Самі вони навіть не спромоглися відвести до баби Ніни. 

Мама хотіла обійнятися на дорогу, та в мене не було жодного бажання того робити. Я лише висловила все, що думала. Після чого почула у свій бік те, що я невдячна донька. Можливо багато чого би ще довелось вислухати, але не стала. Вибігла на своїх високих шпильках із квартири і стрибнула у таксі вся в сльозах. Водій побачивши мене у такому стані, лише похитав головою.

Зараз трохи виплакавшись, заспокоююсь і мовчки спостерігаю за краєвидом з вікна машини. 

Водієві на вигляд близько 60-ти. Це старший, розуміючий чоловік. Він не ставить дурних питань, лише мовчки їде. Хоча, здається, я поспішила з висновком. Раптом, він дивиться у дзеркало заднього виду і запитує.

 - У вас, все добре? Можливо, вам потрібна допомога?

 - Все добре.

Байдуже відповідаю. Мої слова ніби дають дозвіл водію на розмову і він продовжує свою балаканину, яка перетворилась на безглузді слова. Суть яких, не можу вловити. Далі його бубоніння лише дратує. Більше не можу стримуватися, мій терпець вривається.

 - Я хіба питала у вас поради?

 - Що?

Незрозуміло перепитує той дядько.

 - Я вам плачу, щоб ви мене привезли в призначену місце, а не порадами розкидалися.

Почувши такі обурливі речі, водій замовкає, а тоді востаннє глянувши в дзеркало, каже.

 - Вибачте, я лише хотів відволікти. Аби така юна леді як ви, не плакала.

Він сумно посміхається. Розумію, що образила зовсім ні в чому невинну людину. Та нічого зробити не можу. Я вже давно звикла до своєї ролі розбалуваної багатіки, якою стала через давній випадок у дитинстві. Після жахливого вчинку моїх подруг і слів хлопця, до якого мала почуття, я змінилася. Такі події зробили мене такою, якою є зараз.

Ходжу в дорогу приватну школу, за яку платять батьки. У мене подруги такі ж самі, як і я. Тобто я стала такою, як вони. А точніше, хамовитою, розбещеною дівчиною, яка знущається над біднішими або нижчими за класом. Саме такою мене сприймає суспільство, яке складається із багатих мажорів, яким дозволено все. Навіть одягаюся так, як потрібно, щоб не зіпсувати імідж мажорки. Ношу високі шпильки, брендовий одяг, волосся ніби тільки із салону, яскравий макіяж, брендові сумочки та iPhone останньої марки. А ще мій улюблений парфум GUCCI Bamboo з нотами лілії і сандалу.

Раніше, я ненавиділа такі речі, але з часом звикла. Весь останній рік у школі був найжахливішим у моєму житті. То був випускний клас. А ще, випускний бал, на якому не можна було зруйнувати своєї репутації. Потрібно було виглядати не гірше за своїх подруг. Здавалося, що школа закінчилася і цей кошмар разом із нею. Скоро мала бути відпустка, яку обіцяли мені батьки, якщо відмінно закінчу школу. Я так і зробила, закінчила із золотою медаллю, але відпочинок відмінився. Тому, що у батьків виникло термінове відрядження за кордон. Мене це сильно образило і розчарувало. А зараз ще більше злило те, що під'їжджаю у таку знайому сільську місцевість. Це село мені нагадує про той випадок, через який припинила сюди їздити. Через це, я не приїжджала до баби Ніни, яку безмежно люблю. Колись у дитинстві, свої канікули проводила тут, відмовляючись від закордонного відпочинку з батьками.

За вікном автомобіля розчинилася знайома дорога, яка з обох боків була всипана зеленою травою. Мене зустрічає село, за сто кілометрів від мого міста. Знайома місцевість відрізняється від метушливого і задушливого міста, в якому я жила три роки. За цей час, лише один раз їздила з батьками за кордон, щоб заспокоїти цікавість місцевих мажорів і то лише на два дні. 

Будинки в селі різні, але красиві. Колись це місце нагадувало мені казку. Незважаючи на те, яка була пора року. Село ховається в долині за високими горами і лісом, а знизу від села тече широка річка, яку люблять всі мешканці цього казкового місця. Село в якому живе баба Ніна, туристичне. Сюди часто навідуються люди з різних куточків світу. Вони називають це місце "маленькою Швейцарією". 

Місцевим жителям воно дісталося від пращурів, а далі люди самі зробили його мальовничим. Адже дбали про цю красу. Висаджували дерева, без потреби не знищували нічого зайвого, займалися вирощуванням домашніх тварин та рослин. Навіть пісок для пляжу привозили власними силами, очищали річку та багато іншого. 

Це село відрізняється від міста тим, що тут не звертають увагу на багатство, більше на душевні якості. Та все ж, одне є спільне із містом. В селі також вистачає підлих людей, таких, як мої колишні подруги. А ще, тут є ті, хто розносить плітки. В селі кожен знає таємниці один одного за допомогою цих жіночок. Будинки тут поруч, сусідів вистачає та й жителів в цілому. У селі велика школа, церква, медпункт, садочок, два магазини і місцевий клуб. А також приміщення у якому працює місцевий дільничний, Степан Дмитрович, або дядько Стьопа, як його називають місцеві хлопці, яких він ганяє час від часу.

Далі бачу річку, з якою пов'язано стільки спогадів. На якій разом з друзями проводили незабутні дні. Там вода чиста, кругом росте м'яка зелена трава, беріг з піском і човни. Тому по вихідних сюди сходяться дорослі і діти, а також туристи.

В мій погляд потрапляє пасовиськом на якому випасається місцева худоба. Я теж її пасла в дитинстві разом з іншими дітьми. А ще бігала в ліс, який розміщений далі за селом по ягоди. Лісові смаколики були настільки смачними, що в місті навіть у найкращому магазині таких не знайдеш.

7 років тому...

 - Бабусю!

Кличу бабу Ніну і біжу в обійми найріднішої людини. Не те, щоб я не любила батьків. Я їх дуже люблю, хоч й не відчуваю любові натомість. Та їх більше нема поруч, аніж вони є. Весь час пропадають на роботі, або у відрядженнях. Мене ще у три роки віддали у садочок, а далі за мною доглядала няня, через зайнятість батьків. Тому зараз так тулюся до бабусі. Саме у ній бачу істинну любов і відчуваю справжню турботу про мене. Баба Ніна мене обіймає і посміхається.