7.

Чорний чай із лавандою кружляв у скляному заварнику. Сем навіть спекла шоколадний пиріг. Вона готувалась. Після того як годинникова стрілка завернула за число чотирнадцять – Сем реагувала на будь-який звук, схожий на стукіт. Сем відчувала, як всередині неї розриваються шви, якими вона скріпила усе своє минуле життя. Але воно більше не боліло, просто хотіло вирватися на волю.

Цікавість переповнювала Саманту. Ким був Дерек до того, як став її сусідом? На кого він зараз навчається? Які мрії він має? Чи знає він що таке кохання?

Вже перевалило за третю, а Дерека все не було. Чай вистиг, тож Сем вирішила заварити новий. Свіжий. Бо Дерек заслуговує на найкраще. Проте Саманті легше було прийняти факт, що він вже не прийде, ніж те, що йому справді хотілося провести час із нею. Стукіт у двері приголомшив її.

Вона одразу відчинила і ледве не втратила свідомість. Він тримав букет. Один з тих, який вона вчора зібрала на роботі.

- Довелося витратити трохи часу на дорогу, бо я знаю, де можна купити найкрасивіші букети у цьому місті, - його сяюча усмішка робила цей день неймовірним.

Це найкращий комплімент, який він міг їй зробити - оцінити її улюблену справу. Сем незчулася, як торкнулася Дерекового плеча. Вона підняла на нього погляд, затьмарений виступаючими сльозами.

- Ти точно справжній? – запитала вона, прикладаючи руку до його серця. – Ніби ж б’ється, ніби це не сон…

- Яка ж ти цікава, сусідко, - сказав знову цю фразу хлопець і затягнув Саманту в свої обійми.

Врешті-решт Сем запросила Дерека всередину, щоб не влаштовувати безкоштовний перегляд мелодрами іншим сусідам. Він був щиро здивований пирогу, особливо, коли дізнався, що він домашній.

- Мені тепер теж треба буде щось готувати, якщо запрошу тебе в гості? – жартома запитав Дерек.

- Тільки, якщо сам захочеш, - усміхнулась Сем.

З ним було затишно. Як у маленькій кімнаті на горищі із косим дахом. Все навколо пахне деревом, а зі стелі звисають чарівні гірлянди. Десь на поличках найулюбленіші книжки, а вініловий програвач крутить найніжніжі джазові треки. Ось так затишно було поруч з ним.

Тож поки Сем розчинялись у цій приємній атмосфері, вона і не помітила, як Дерек почав розповідати про те, що обіцяв.

- Я знаю ти засоромишся запитати, а я все ж обіцяв розповісти, - почав він. – Я переїхав сюди, щоб стати тим, ким мріяв стати з дитинства.

Саманта зручніше всілася на дивані і була готова слухати історію цього хлопця, як найцікавішу книгу у своєму житті.

- Моя мама була дивачкою. Це все що я чув про неї від тата. Я ніколи її не бачив. Вона потрапила в аварії на дев’ятому місяці вагітності. Дитина вижила, як ти можеш бачити, - Дерек зробив ковток чаю, щоб налаштуватись на оповідь. – Тато ніколи не говорив, але я знаю, що він любив маму понад усе. І нехай вибачить мені моя мачуха, але вона навряд чи зможе йому замінити?

- Але ж він любив тебе? – обережно поцікавилась Сем.

- Занадто, - сумно усміхнувся Дерек. –  Моє життя стало його життям.

Саманта з певним нерозумінням дивилась на хлопця. Що саме він має на увазі?

- Тато досить впливова та не бідна особа, він приймав за мене абсолютно усі рішення. Це стосувалося школи, потім університету, роботи і врешті-решт навіть кохання. Постійні шкільні олімпіади, юридичний факультет і звичайно диплом з відзнакою, а потім… Підбирання «достойної партії» для його фантастичного сина.

- А ким ти хотів би бути, якби не твій тато? – сьорбаючи чай запитала Саманта.

- Ветеринаром, - відповів він чесно. – Зараз на нього вчуся тут.

- Як мило, - прошепотіла Сем, уявляючи Дерека серед купи милих тварин. – Тобто ти втік сюди задля свободи?

- Краще і не скажеш, - зауважив Дерек, доливаючи чаю в чашку. – Хоча зараз мені здається, що доля має на мене трохи інші плани.

Після цієї фрази їхні погляди перетнулись. Він як завжди неймовірно усміхався, а вона відчувала, як б’ється її серце. Так гучно воно калатало, що Сем боялась Дерек може його почути.

Надворі потрохи вечоріло. Чутно було тільки вітер, який бігав наввипередки із дощем, та сміх двох молодих персон, що пили чай із шоколадним пирогом.