Розділ 2

Емілія

Виходжу на терасу. Теплі промені сонця падають мені на обличчя, а прохолодний вітерець розвіює моє волосся в повітрі. Закидаю голову назад, та насолоджуюся прохолодою яка пробігає моєю шкірою. Просто до божевілля. Шлейка від моєї накидки на плечі спадає, оголюючи мої плечі. Я завмираю та милуюся красою природи. Спекотно до божевілля. 

Різко відчуваю чиєсь гаряче дихання на своїй шиї та повертаюся. Дан. Ми стоїмо занадто близько, непристойно близько. Я відчуваю його дихання на собі, його погляд. Мені стає дуже спекотно, чи то від теплої та літньої погоди, чи від його присутності, але я точно зараз втрачу свідомість.

 Мені потрібно відійти, але я стою на місці та насолоджуюся. 

- Вирішила позасмагати? - цікавиться він та не зводить погляду. 

- А що твої італійські дівчатка не засмагають? Чи вони займаються чимось іншим? - посміхаюся та доторкаюся до свого волосся, навіть боюся уявити, що з ним зробив вітер. 

- Засмагають. - хлопець заправляє мій локон волосся. - Але навпроти мого вікна, ти —  перша. Мені сподобалося. — Дан хитро посміхається. 

— Дурне’! - обурююся я та відходжу від хлопця на безпечну відстань. — Не наближайся до мене, гаразд? 

— Ну ні, сестричко, не говори, що тобі не сподобалися мої слова! — саркастично говорить він, дивлячись на мене з ледь помітною усмішкою.

Не сподобалося? Та я досі відчуваю його подих на моїй шкірі, його пронизливий погляд, в ушах стоїть його тихий голос. Мені подобається в тобі все, Дане. Але чи готовий ти до цієї правди? Та чи готова я до неї? 

— Братику, раджу не грати зімною у свої ігри. Можна дуже далеко зайти. — усміхаюся та сідаю на край басейну. — А потім... Не зупинитися. 

Дан стоїть, дивлячись на мене з тим самим нахабним поглядом, але я бачу, як його руки ледь помітно стискаються. О так, це неперевершене видовище. Він злиться. Хлопець  робить кілька повільних кроків до мене, зупиняючись усього за метр.

— А ти впевнена, що це не ти їх створюєш, Емілія? — його голос глибокий, майже шепіт, але в ньому відчувається напруга.

Я лише знижую плечима, неначе мені байдуже. Відчуваю, як прохолодна вода торкається моїх пальців ніг, і це трохи заспокоює внутрішній жар, який підіймається. Надіюся, що це від спеки. 

Надійся, Еміліє. 

— Мої ігри набагато складніші, Дан. Ти навряд чи їх потягнеш. — кидаю йому виклик, посміхаюся та не відвожу погляд. 

— Кидаєш мені виклик? — він сміється, напевно, не вірить в те, що я можу зламати все його життя. А прикро. 

— Кидаю. — впевнено говорю я. 

— Ну що ж. — він посміхається та встає рівніше. — Готуйся, що сама й потонеш через свої занадто різкі кроки. 

— Якщо в цій грі комусь й прийдеться тонути, то одразу обом. — я дивлюся на нього більш серйозним поглядом, а пізніше плигаю¹ в басейн. — Приєднаєшся? 

Хлопець відводить погляд в іншу сторону та посміхається. З мого обличчя скочуються прохолодні краплі води, мокре волосся відкидаю назад, а руками витираю очі. Я знаю, що справила на нього враження.

Прийняв виклик, нехай тепер грає, але за моїми правилами. 

— Ти завжди така смілива, чи за цією гримасою впевненості ховається щось інше? Не боїшся, що хтось знайдеться ще сміливіший? — кидає він, все ще дивлячись убік, ніби намагаючись не піддаватися напрузі між нами.

— Та ні, не боюся. — повільно підпливаю до краю басейну. А ти завжди так ухиляєшся, чи тільки коли боїшся програти? — відповідаю я, тонко натякаючи, що ця гра — не його стихія.

— Ти ще не знаєш, з ким маєш справу. 

Він підходить ближче. Його рука різко змахнула у воді , і краплі води з басейну злетіли в повітря, потрапляючи мені прямо на обличчя. Дан. Але ж ідіот. 

— Отже, граємо брудно, так? — питаю, усміхаючись, хоча в моїх очах уже запалюється вогник справжнього азарту. 

 З тобою інакше не можна, — відповідає він, та прямує до входу у будинок. — Далі твій хід. Довго не засмагай, згориш. 

Він йде. А я видихаю. Еміліє, обіцяла ж собі, що не будеш вплутуватися з ним у конфлікти. Воно ж тобі не потрібно, правда? Подумки лаю себе, та закриваю обличчя руками. Прокляття! Просто прокляття! Занурююся у воду, легка прохолода накриває моє тіло. Рухаюся плавно, мої руки безшумно розрізають воду, а в ноги віддає приємне навантаження. 

*** 

Завертаюся у м'який рушник та заходжу додому. В будинку панує тиша, чути лише тихі голоси хатніх помічниць. Загалом, я вже починаю до цього звикати. Тут спокійно та тихо, можна спокійно відпочити та розслабитися. Але я не можу сказати, що мені тут затишно. Це не моє місце, моє серце не хоче його сприймати, а душа хоче чогось іншого. 

— Еміліє, ти плавала? — Кирило спускається з другого поверху та окидає мене поглядом. 

— Так, занадто спекотно сьогодні. — збираюся пройти повз нього та дістатися своєї кімнати, і прийняти довгоочікуваний душ. 

Мамин чоловік мовчки киває. І я вдячна, що ця розмова не має продовження. 

— Ти не бачила Дана? Щось не можу його знайти. — несподівано говорила він, а я зупиняюся.

Бачила. 

— Ні, здається був у будинку. — брешу, але чомусь навіть не картаю себе за це. 

— Гаразд, можливо десь від'їхав. — він посміхається. — Пізніше його знайду. 

Я підіймаюся до своєї кімнати. Приймаю душ, вмикаю кондиціонер та відкриваю балкон. Моя голова лягає на м'яку подушку і я розслабляюся. Так, сон якраз мені й потрібен. В голові вирує багато думок, і більшість не дають мені спокою, але тільки не зараз. Не хочу про це навіть думати.

плигаю¹ - є жаргонним або діалектним варіантом від "плигати" і означає "пригати" або "стрибати"

Якщо вам сподобалась ця книга, будь ласка, додайте її до своєї бібліотеки! Ваші відгуки та підтримка надзвичайно важливі для автора.