Розділ 1"СОН"

Я прокинулася від власного крику.

Кілька секунд просто лежала, не розуміючи, де знаходжуся.

Темна кімната. Слабке світло ліхтаря за вікном. Годинник на тумбочці показував 3:17.

Серце билося так сильно, що віддавало у скронях. Я стиснула ковдру в пальцях і спробувала зробити глибокий вдих. Раз. Другий. Третій. Нічого. Запах. Я досі його відчувала. Мокра земля. Дощ. І щось металеве, різке, від чого в роті залишався дивний присмак.

Кров.

Я різко сіла на ліжку.

— Це просто сон, — прошепотіла сама собі.

Просто сон. Таке зі мною траплялося й раніше. Не часто. Але достатньо, щоб я навчилася не надавати цьому значення. Зазвичай я бачила уривки. Темний ліс. Чиїсь руки. Чийсь голос. Іноді — обличчя, яке прокидалося разом зі мною в пам’яті, хоча я ніколи його не бачила наяву.

Але сьогодні все було інакше. Цього разу я була не просто спостерігачем. Я була там. Я бігла. Дощ бив по обличчю. Гілки хльостали по руках. Хтось дихав зовсім поруч. Я чула його. Низьке, важке дихання. Відчувала, як напружуються м’язи під чужою шкірою. А потім побачила її.

Дівчину.

Вона стояла посеред лісової дороги й озиралася, ніби вже знала, що тікати марно. Я хотіла попередити її. Хотіла закричати. Але з мого горла не вирвалося жодного звуку. Він вийшов із темряви. Я не бачила його обличчя. Лише очі. Холодні. Майже неприродні.

Дівчина відступила.

— Будь ласка…

Він не відповів.

І тоді я зрозуміла, що зараз станеться. Я прокинулася саме в ту мить. Тепер сиділа в ліжку й дивилася у темряву. Пальці все ще тремтіли. Я не знала, ким була та дівчина. Не знала, хто був чоловіком. І найгірше — не знала, чому мені здалося, що я вже бачила його очі. Я простягнула руку до телефону. 3:19.

Нове повідомлення.

«Ти не чула? На околиці знову когось знайшли.»

Я перечитала його двічі. Потім ще раз. Відкрила новини. Пальці завмерли над екраном. Свіжий заголовок був зовсім коротким.

«На околиці міста виявлено тіло молодої жінки.»

Я перестала дихати. Бо під заголовком стояв час.

02:47.

Саме тоді, коли я бачила її уві сні.

Я перечитала повідомлення, потім заголовок і знову повідомлення. Ні. Так не буває. Мені просто наснилося. Люди щодня бачать дивні сни: хтось падає з висоти, хтось тікає від чудовиськ, а хтось прокидається після власної смерті. А потім встає, чистить зуби й іде на роботу. Просто сон. Випадковість.

Я знову взяла телефон і відкрила статтю. Новину опублікували о 03:06, тобто вже після того, як я прокинулася. Від цієї деталі мені стало трохи легше.

Жінка приблизно тридцяти років. Тіло знайшов випадковий перехожий. Поліція працює на місці. Особу загиблої встановлюють. Причину смерті поки не повідомляють.

Я прокрутила сторінку нижче. Фотографій не було. І слава Богу. Я не хотіла бачити її обличчя. Чомусь мені здавалося, що я впізнаю його, хоча це було неможливо. Я ніколи не бачила цю жінку. Принаймні наяву.

Телефон завібрував у руці.

Емелі: Ти не спиш?

Я глянула на годинник.

03:24.

Тепер уже ні.

Відповідь прийшла майже одразу.

Я ж казала, що в тому районі щось не так.

Я насупилася.

Що саме?

Кілька секунд — тиша.

Там уже третій випадок за останні місяці.

Я завмерла.

Третій?

Ти серйозно?

Так.

А чому я про це не чула?

Бо ти живеш у своєму світі, Лілі.

Я ледь усміхнулася. Емелі мала рацію. Я справді майже не стежила за новинами, особливо за кримінальними. Мені вистачало власних проблем: навчання, роботи, квартири, яку я ніяк не могла нормально прибрати, і життя, що останнім часом зводилося до одного й того самого маршруту — дім, робота, дім.

Я вже хотіла написати щось у відповідь, коли побачила нове повідомлення.

Кажуть, цього разу тіло було понівечене.

Усмішка зникла.

Я перечитала речення ще раз.

Понівечене.

Перед очима знову виник сон: дівчина на дорозі, дощ, темрява, чужі очі.

Я різко заблокувала телефон. Досить. Я не збиралася накручувати себе серед ночі. Потрібно спати. Завтра буде звичайний день. Звичайний ранок. Звичайна кава. Звичайне життя.

Я вже майже переконала себе в цьому, коли в кімнаті щось тихо клацнуло. Я завмерла. Звук повторився — ніби хтось торкнувся ручки дверей. Я повільно повернула голову. Двері були зачинені. Я жила сама.

— Дуже смішно, — прошепотіла я, хоча ніхто не жартував.

Я злізла з ліжка й підійшла до дверей. Поклала руку на ручку. Холодний метал обпік долоню. Я затримала подих і різко відчинила. Порожній коридор. Темрява. Тиша. Нікого.Я видихнула й уже хотіла повернутися, коли помітила щось на підлозі. Мокрі сліди.Я кілька секунд дивилася на них, не розуміючи, що саме бачу. Вони тягнулися від вхідних дверей прямо до моєї кімнати.

Один.

Другий.

Третій.

Я повільно підняла погляд. Вхідні двері були замкнені. На всі замки. А за ними — жодного звуку. Я знову подивилася на сліди. І тільки тоді помітила те, від чого по спині пробіг холод.Вони були не людськими. У мокрих відбитках чітко проступали кігті.
Я не одразу зрозуміла, що перестала дихати. Просто стояла посеред коридору й дивилася на мокрі відбитки, намагаючись переконати себе, що бачу щось інше. Можливо, вода розтеклася. Можливо, я наступила на щось мокре, коли вставала з ліжка. Можливо, у мене просто почалася істерика після того клятого сну.

Я зробила крок назад.Слід залишився на місці. Ще один. Другий відбиток був таким самим чітким. Я опустилася навпочіпки й простягнула руку, але не торкнулася. Вода блищала в слабкому світлі з кімнати. Вона була холодною навіть на вигляд. На краях кожного відбитка чітко проступали довгі загнуті лінії. Кігті.