Кохання після смерті

Пролог

Кажуть, смерть забирає людину лише один раз.

Брешуть.

Іноді вона забирає її щодня.

Щоранку, коли прокидаєшся й на мить забуваєш.

Щовечора, коли повертаєшся додому й за звичкою шукаєш очима того, кого більше немає.

У кожному голосі, що звучить здалеку.

У кожному силуеті в натовпі.

У кожному сні, після якого прокидаєшся з простягнутою рукою до порожнього місця.

Я знаю це.

Я живу з цим довше, ніж будь-хто мав би жити.

Спочатку я рахував дні.

Потім роки.

Згодом перестав рахувати взагалі.

Бо час нічого не змінив.

Він лише навчив мене чекати.

Я пам'ятаю той день до найменшої дрібниці.

Пам'ятаю запах дощу.

Холод землі під долонями.

Її голос.

І те, як швидко життя залишило її очі.

Я пам'ятаю тих, хто був поруч.

Тих, хто мовчав.

Тих, хто відвернувся.

І того, хто все це почав.

Пам'ять — дивна річ.

Вона не дозволяє забути навіть тоді, коли забути було б милосердям.

Я не просив у світу справедливості.

Я вирішив забрати її сам.

Рік за роком.

Покоління за поколінням.

Доки не залишиться нічого, що нагадуватиме мені про той день.

Принаймні, я так думав.

А потім з'явилася вона.

І вперше за багато років я зрозумів одну просту річ.

Помста має сенс лише доти, доки тобі є що втрачати.

Я побачив її — і раптом згадав, що колись умів не тільки ненавидіти.

Саме тоді я зрозумів: найстрашніше покарання для людини, яка прожила життя помстою, — знову навчитися кохати.

Подобається

#823 в Фентезі
#2927 в Любовні романи
#710 в Любовне фентезі

Відредаговано: 25.09.2026