Розділ 13

Софія мовчки одягла футболку Максима.
Вона була їй занадто великою, доходила майже до колін і пахла його парфумами.
Глянувши в дзеркало, Софія лише важко зітхнула.
— Ну й вигляд...
Несміливо відчинивши двері спальні, вона вийшла на кухню.
Максим уже стояв біля плити.
— Доброго ранку... ще раз, — усміхнувся він.
— Не смійся з мене.
— Я й не сміюся.
Він поставив перед нею чашку гарячої кави.
— Спочатку випий. Кажуть, допомагає після таких вечорів.
Софія сором'язливо взяла чашку.
— Ти, мабуть, тепер думаєш, що я безвідповідальна.
Максим похитав головою.
— Я думаю, що тобі було дуже боляче.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Учора ти багато говорила.
Софія завмерла.
— Що... саме?
— Ти плакала. Казала, що боїшся закохатися. Що не хочеш зруйнувати моє життя. Що я заслуговую на молоду жінку, яка подарує мені дітей і щасливу сім'ю.
Вона зблідла.


Софія заплющила очі.
— Який сором...
— Чому сором?
— Бо це були мої думки. Ті, які я так старанно приховувала.
Максим сів навпроти.
— Софіє...
— Ні, не відповідай. Я не хочу зараз чути заперечень. Просто дозволь мені сказати.
Він мовчки кивнув.
— Я не боюся того, що скажуть люди. Я боюся одного дня подивитися тобі в очі й зрозуміти, що ти втратив десять років свого життя через мене.
У кухні запала тиша.
Максим повільно простягнув руку й накрив її долоню своєю.
Софія здригнулася, але не забрала руки.
— Послухай мене уважно, — тихо сказав він. — Учора ти довірила мені свої страхи. Сьогодні я не буду з ними сперечатися. Я лише хочу, щоб ти знала одну річ.
Вона підняла на нього очі.
— Я ніколи не пошкодую про те, що зустрів тебе.
У Софії заблищали сльози.
Вона швидко відвела погляд.
Бо саме цих слів вона боялася найбільше.
Не тому, що не вірила йому.
А тому, що кожне його слово змушувало її закохуватися ще сильніше.
І чим сильнішим ставало це почуття, тим страшніше їй було одного дня його втратити.