РОЗДІЛ 16. МАРК

Не так уже й багато речей здатні по-справжньому мене зачепити.

До своїх майже 30 років я мав удосталь часу, щоб натренувати емоційну броню й витримувати різне: скандали і захват, які можуть бути небезпечними кожен по-своєму; плітки про мої романи й одновечірні інтрижки — не все з того неправда, бо чому б не скористатися тим, що саме йде тобі в руки? Заздрість, підстави, втрати, родинні драми… Життя було до мене щедрим.

За кожен необачний крок, за кожну помилку я платив подвійну ціну. І зрештою переконався в простій істині: вдавати значно легше, аніж справді відчувати.

Коли Емілія тицьнула мені під ніс, що любов, якою мене оточують, несправжня, а справжньої в моєму житті взагалі немає, я на кілька секунд розгубився. Вона влучила дуже близько. Досі не знаю, чи робить вона це навмисне, чи має якийсь дратівливо точний внутрішній компас, який незмінно приводить її саме до тих тем, яких я уникаю навіть у власній голові. Їй так легко вдається намацувати мої слабкі місця, що мене це відверто бісить.

Мені хотілося водночас накричати на неї за ці слова й заткнути її рот поцілунком, аби вона більше не сказала нічого настільки чесного. Особливо коли ці пухкі губи з клятим вишневим відтінком помади весь час були просто переді мною.

Дурнувате поєднання бажань. На щастя, я стримався й не зробив ні першого, ні другого. Лише стояв посеред квартири й дивився, як Емілія злиться на мене, а потім проводжав її поглядом, доки за нею не зачинилися двері кімнати.

На ранкову зустріч з Ітаном Колдвеллом я їхав у дивному настрої. Ніколи не знаєш, чого від нього очікувати. Він може обговорювати багатомільйонну рекламну кампанію чи нову колекцію Леоні, а через десять хвилин захоплено пояснювати, чому меблі XVIII століття мають кращі пропорції, ніж сучасний мінімалізм.

Учора на вечірці Ітан попросив мене скласти йому компанію зранку на аукціоні. Він уже багато років колекціонує архівні модні ескізи, листування дизайнерів, старі журнали, запрошення на покази, яким понад 100 років. Для когось це купа пожовклого паперу. Для нього — жива історія.

Сьогодні на аукціоні продавали приватну колекцію французького ілюстратора, який у сорокових роках створював ескізи для кількох паризьких будинків моди. Відмовити було неможливо. По-перше, Ітан рідко просить мене про щось особисто. По-друге, це чудова нагода поговорити з ним про призначення в Нью-Йорк і перетягнути на свій бік. І час ми справді провели плідно. Наприкінці зустрічі Ітан навіть запросив нас з Емілією на вечерю. Сказав, що Барбарі дуже хотілося б поспілкуватися з нею ближче. Емілія їм сподобалася. Схоже, моя фальшива дівчина справляється зі своєю роллю навіть краще, ніж я розраховував.

Перед тим як їхати в офіс, я зупиняюся біля квіткової крамниці.

Не планував цього. Але помічаю у вітрині темно-червоні ранункулюси й гальмую раніше, ніж встигаю знайти цьому логічне пояснення.

За кілька хвилин флористка збирає для мене букет із ранункулюсів, бордових садових троянд і кількох гілок темної скабіози. Загортає його в щільний папір кольору слонової кістки й перев’язує тонкою чорною стрічкою. 

Виходить яскраво і трохи зухвало. Як Емілія.

Червоні відтінки взагалі починають занадто міцно з нею асоціюватися. Її помада. Сукня, яку вона вдягнула вчора. Навіть парфуми з цією клятою вишневою нотою, запах яких досі тримається у квартирі. І, що найгірше, мені це подобається.

Я дивлюся на букет у своїй руці, оцінюючи власну ідею. Квіти як крок до примирення. Непогано, гадаю. 

До офісу заходжу з букетом у руці, й люди дивляться на мене так, ніби я несу вибухівку. Невже їх справді настільки дивує, що я здатен подарувати жінці квіти?

Судячи з реакції — так.

Поки ліфт піднімається, дістаю мобільний і перевіряю повідомлення від Емілії. Я писав їй ще в обід, запитував, чи все гаразд.

У відповідь отримав: Усе добре. Луї дав завдання. Зайнята до кінця дня.

Коротко. Навіть прикро. Ані звичного вогника, ані спроби огризнутися. 

Я дозволив Емілії працювати в моєму кабінеті, коли мене немає. Там тихіше, ніхто не заважає, та й після історії з Розалі й Флоріаном мені спокійніше знати, що вона не сидить десь у загальному просторі з людьми, які намагалися позбутися її. Тож я розраховую знайти її саме у там.

Двері ліфта відчиняються. Я проходжу коридором і ще здалеку чую голос Клер.

— Я востаннє прошу вас піти. Інакше викличу охорону.

Сповільнюю крок. Клер ніколи не підвищує голос на моїх відвідувачів. Вона ввічлива, напевно здатна повідомити людині про звільнення так, що та ще й подякує їй за приємну розмову. Тому почуте мені не подобається. Заходжу до приймальні й зупиняюся.

Клер стоїть біля дивана, схрестивши руки на грудях, і буквально нависає над жінкою, яка сидить перед нею, закинувши ногу на ногу.

Селест. І з чого я взяв, що ця жінка дасть мені спокій? Дивно, що вона не приперлася ще в перший день свого приїзду до Парижа.

Довге біляве волосся ідеально вкладене, на очах сонцезахисні окуляри, хоча ми, трясця, у приміщенні. Короткий жакет, міні-спідниця у складки, сумка, вартість якої вона неодмінно назвала б у перші п'ять хвилин розмови, якби хтось зробив їй комплімент.

Вона зовсім не змінилася.

— Я вже сказала, що мені потрібно побачити Марка. І нікуди не піду, поки ми не поговоримо.

— У месьє Коваля сьогодні немає вільного часу. Вам доведеться домовитися про зустріч заздалегідь.

— Тоді внесіть мене в його графік.

— Він не приймає без попереднього запису.

— Мене прийме.

Я дивлюся на цю сцену ще секунду.

Клер першою помічає мене. Її обличчя миттєво змінюється.

— Марку…

Селест повертає голову.

На її губах одразу з'являється усмішка. А потім погляд зацікавлено опускається на букет у моїй руці.

— Що ти тут робиш, Селест?

— Я прийшла поговорити з тобою, Марку, — вона піднімається з диванчика, поправляє складки спідниці й розправляє плечі.