РОЗДІЛ 17. ЕМІЛІЯ

До кінця вечора Марк більше від мене не відходить, але це не його заслуга, а радше його матері, яка тримається поруч із нами, радіючи, що викрила нас ще до того, як він представив мене своєю дівчиною. Здається, вона єдина тут щиро вірить, що ми закохані, й зовсім не помічає, що я ледве тримаю на обличчі натягнуту усмішку.

Якщо Марк і бачить, що мій настрій змінився, то ніяк цього не коментує. Лише час від часу торкається моєї спини або кладе долоню на талію. До його дотиків я вже звикла, хоча зараз вони не викликають у мене особливого захвату. Не після того, як за цей вечір його встигло переторкатися стільки жінок.

І справа навіть не в ревнощах. Радше в гордості й почутті власної гідності. Я не можу у стосунках — навіть фальшивих — спокійно ігнорувати те, наскільки вільно Марк поводиться з іншими жінками. Він не фліртує першим і, напевно, навіть не робить цього навмисно, але варто комусь почати загравати з ним, як він охоче підтримує цю гру. Мене це дратує.

Луї підходить привітатися до нас разом зі своєю нареченою Жюстін. Кожен, хто опиняється поруч із ним і Марком, відчуває напругу між братами, хоча я досі не розумію її причини. Вони обоє успішні, обоє займають важливі посади в Maison Mireval і могли б чудово доповнювати одне одного, якби не поводилися так, ніби кожна їхня розмова — це приховане змагання, у якому ніхто не збирається поступатися.

А от його наречена Жюстін справляє приємне враження. Вона кілька хвилин розпитує мене про стажування в Maison Mireval, робить комплімент моїй сукні й навіть запрошує якось пообідати разом. Луї весь цей час стоїть поруч із незворушним виразом обличчя, а Марк відповідає йому тим самим. Зрештою, Луї прощається з нами, і вони з Жюстін відходять до інших гостей.

Марк нахиляється так близько, що його губи опиняються біля мого вуха.

— Хочеш звідси поїхати? 

Повертаюся до нього, дозволяючи своєму роздратуванню нарешті проступити на обличчі. 

— Це, мабуть, найкраще з усього, що ти запропонував мені за вечір, — шепочу, щоб ніхто сторонній не почув.

Марк явно не очікував такого випаду. Його брови ледь сходяться на переніссі, а погляд стає гострішим. Схоже, моє зауваження зачепило його самолюбство.

— Що ти сказала?

— Ти почув.

Я не збираюся влаштовувати скандал посеред вечірки, але й спускати йому все з рук не планую. 

— Марку, можеш підійти на хвилинку? — господар вечірки кличе його до себе.

Марк кидає на мене ще один багатозначний погляд, але все-таки йде до нього.

Я беру з таці келих шампанського й спостерігаю за ними здалеку. А що мені ще залишається? 

— Знаєш, бути поруч із чоловіком, якого всі обожнюють, непросто.

Здригаюся від несподіванки. Поруч зі мною з'являється Барбара. Її погляд спрямований на Ітана й Марка, до яких саме підходить якась жінка із сяйливою усмішкою й кладе руку Марку на плече. 

Роблю ковток шампанського.

Невже Барбара теж нас розкусила? Якщо так, то ми з Марком примудрилися провалити нашу виставу в перший же вечір.

Жінка продовжує:

— Ітан дуже схожий на Марка. Він теж завжди купався в жіночій увазі. Та й досі купається, — додає вона. — Просто з роками навчився тримати дистанцію й вибудовувати особисті межі. Не тому, що я його просила. Він сам зрозумів: якщо поруч із тобою людина, яку ти кохаєш, вона не повинна почуватися зайвою через те, що всі навколо хочуть отримати частинку твоєї уваги.

— А-а-а… — тільки й видихаю я.

Щодо Марка в мене немає таких оптимістичних прогнозів. Ітан закоханий у Барбару — це видно навіть сліпому. А Марк закоханий хіба що у свою роботу, власну свободу і, можливо, у відображення в дзеркалі, коли в нього особливо добре лежить волосся. Чарівне волосся, мушу визнати, та цього замало, щоб одного дня він раптом перетворився на зразкового бойфренда.

— Не хвилюйся, — Барбара легко торкається моєї руки. — Марк розумний. З часом навчиться вибудовувати межі.

****

Додому ми їдемо на таксі.

Марк сидить поруч, я дивлюся у вікно, і жоден із нас не робить спроби розпочати розмову. Після вечірки тиша мала б здаватися приємною, але натомість вона тисне на вуха. Я досі злюся. Марк не відриває погляду від мобільного, але поза в нього цілком розслаблена, тож складно вгадати, що коїться в його голові. Можливо, він вирішив, що я втомилася чи розхвилювалася і тому під кінець вечора почала огризатися. Але справа геть не в цьому, і я збираюся до нього це донести. 

Таксі зупиняється біля будинку. Ми виходимо. Я встигаю зробити лиш кілька кроків, коли шпилька моєї туфлі потрапляє в щілину між плитами тротуару. Нога різко смикається назад, я втрачаю рівновагу, але Марк встигає мене підхопити. Одна його долоня лягає на мою талію, друга підтримує за лікоть.

— Обережно, Ягідко. Було б прикро пережити цей вечір і загинути за два метри від дому.

До нього, схоже, повернувся жартівливий настрій. А от мені не весело.

Я випрямляюся, спираючись долонею на його груди, і одразу морщу носа. Від сорочки тягне сумішшю чужих парфумів, а біля коміра видніється слід помади.

— Ти весь у жіночих парфумах та помаді. Це огидно. І я тобі не Ягідка, не «моя люба», не Нахаба й не Катастрофа. У мене є ім’я.

Марк опускає погляд на свою сорочку, наче тільки зараз помічає слід помади, а тоді переводить його на мене.

— Яка муха тебе вкусила?

— Коли я погоджувалася вдавати твою дівчину, то думала, що ти знаєш, що робиш. Що в тебе є нормальний план, крім «привести мене на вечірку, представити своєю дівчиною, а потім поринути у своє звичне життя…».

Марк дивиться на мене кілька секунд, а тоді кутик його рота смикається.

— Ти рахувала?

— Що?

— Скільки жінок мене сьогодні обійняли.

Я дивлюся на нього, не вірячи власним вухам.

— Ти зараз серйозно?

— Просто уточнюю масштаб катастрофи.

— Ось! — я тицяю пальцем йому в груди. — Саме про це я й говорю. Для тебе все це розвага…