РОЗДІЛ 13. ЕМІЛІЯ

Двері переговорної вже за кілька кроків від нас, а моє серце стукає так голосно, що, здається, його чує весь поверх. Я вже пропустила дві такі зустрічі керівників і стажерів, тож враження про мене тут, напевно, не найкраще. Але я готова довести, що чогось варта, а мій невдалий старт стажування — лише прикре непорозуміння.

Марк, який крокує поруч зі мною, зовсім не виглядає стривоженим. Усміхається колегам, недбало куйовдить чуба й береться за ручку дверей, навіть не давши мені перевести подих.

Щойно ми з'являємося на порозі, у переговорній миттєво стихають голоси.

Я відчуваю на собі погляди всіх присутніх. Луї з Флоріаном сидять з одного боку столу, Леоні, Розалі й Гарпер — з іншого.

Нервово ковтаю. Не встигаю навіть ступити крок уперед, як Марк переплітає свої пальці з моїми.

Здивовано переводжу на нього погляд. Він усміхається мені. Наче це найприродніша річ у світі.

Серце знову прискорює ритм. Я помічаю, як один за одним присутні опускають погляди на наші сплетені пальці. Щоки миттєво спалахують. Я зовсім не чекала, що Марк почне грати роль мого хлопця просто посеред цієї зустрічі.

— Радий, що сьогодні всі змогли зібратися, — спокійно починає Марк, ніби нічого особливого зараз не відбувається.

Він веде мене до невеликого диванчика біля панорамного вікна, хоча за столом ще достатньо вільних місць. Мені не подобається опинитися осторонь усіх, наче ми справді пара, яка хоче побути окремо. Дивно бачити, як людина, яка стверджувала, що стосункам не місце на роботі, тепер сама використовує їх як інструмент. Відчуття всередині неприємні. Але я не протестую. Нагадую собі, що сама погодилася на цю угоду. Якщо Марк вирішив дати всім зрозуміти, що між нами щось є, значить, це частина його плану. Він значно краще за мене знає цих людей і розуміє, як поводитися поруч із ними. Мені залишається лише довіритися й не зіпсувати все своєю розгубленістю.

Ми сідаємо поруч, і лише тепер Марк відпускає мою руку.

— А ми вже почали думати, що так і не дочекаємося нагоди познайомитися з твоєю протеже. 

Чоловік, який сидить навпроти, уважно дивиться на мене. Це Луї. Через те, що я пропустила попередні зустрічі, ми ще не були знайомі особисто, але вже з першого погляду він справляє враження людини, з якою не хочеться сперечатися. Він суворий, владний і, безперечно, привабливий. Високий, із темним хвилястим волоссям, акуратно зачесаним назад. Карі очі дивляться так уважно, ніби здатні проникати в голову й читати думки. Біла сорочка ідеально випрасувана й застібнута на всі ґудзики. Він сидить із бездоганно рівною поставою, спокійно склавши пальці в замок на столі. У кожному його русі відчувається дисципліна й звичка контролювати ситуацію. 

Поруч із ним Марк здається суцільним хаосом. Розслаблена поза, недбало закочені рукави сорочки, ледь скуйовджене волосся, усмішка, що з'являється надто легко і надто часто. Вони настільки різні, що важко знайти між ними бодай одну спільну рису, окрім того, що обоє працюють у Maison Mireval.

Луї назвав мене «протеже». І це прозвучало зовсім не як комплімент. Радше як нагадування всім присутнім, що я тут не на рівних. Я стискаю пальці на колінах, стримуючи бажання одразу ж заперечити.

Марк реагує зовсім інакше. З ледь помітною усмішкою він тягнеться до моєї руки й м'яко розтискає пальці, ніби без слів просить не перейматися. Цей короткий дотик несподівано заспокоює. Приємно. Хоч це лише гра.

— Перш ніж перейти до обговорення проєктів стажерів, я хотів би звернути увагу на кілька моментів. Ви не проти?

Його погляд ковзає по присутніх.

— Уважно слухаємо тебе, Марку, — усміхається Леоні.

На відміну від Луї, вона випромінює доброзичливість. Схожі риси обличчя одразу видають їхню спорідненість, але, здається, на цьому їхня схожість з Луї і закінчується. Якби мені дали вибір, я без вагань попросилася б саме до Леоні, а не до Марка.

— Щоб уникнути непорозумінь і пліток, одразу хочу дещо прояснити. Емілія — моя дівчина, і так склалося, що саме я став її керівником. Вона не хотіла афішувати наші стосунки, але я не бачу сенсу щось приховувати.

Марк переводить на мене погляд. Лагідний, захоплений. Саме так, мабуть, дивляться на дівчину, яку кохають. Якби я сама не знала, що це лише роль, повірила б йому без вагань.

— Твоя дівчина пропустила перші дві зустрічі. Чи не так? — Луї не дивиться в мій бік, звертаючись до Марка. — Виходить, вона вже користується перевагами свого статусу. Боюся навіть уявити, що буде далі.

Поки вони говорять, я зиркаю на Розалі, Гарпер та Флоріана, які мовчки спостерігають за цією розмовою. Розалі залишається незворушною. Та сама самовпевненість, із якою вона зустріла мене в перший день. Натомість решта стажерів виглядають помітно напруженими. Схоже, ніхто не очікував, що ця зустріч почнеться саме так.

— Марку, я думаю, твоє особисте життя не стосується стажування, — втручається Леоні. — Якщо стосунки не впливають на роботу, правила цього не забороняють.

Вона робить коротку паузу.

— Але в одному я погоджуся з Луї. — Її погляд зупиняється на мені, підкреслено показуючи, що звертається безпосередньо до мене. — Еміліє, ти пропустила дві перші зустрічі. Для багатьох це стажування — шанс, за який вони готові боротися до останнього. Тож нам хотілося б зрозуміти, чому тебе не було.

Я зустрічаюся поглядом із Розалі й майже впевнена, що вона без слів розуміє, що зараз буде. Потім дивлюся на Флоріана. Він одразу починає вовтузитися на стільці, ніби ніяк не може знайти зручного положення. Його щоки повільно наливаються рум'янцем. Схоже, брехати він зовсім не вміє.

— Ягідко, дозволиш мені розповісти? — звертається до мене Марк, вигадавши для мене чергове прізвисько.

Мені хочеться закотити очі, але я стримуюся.

— Так, звісно. — Я торкаюся його руки. Цього разу граю вже я. Не те щоб мені подобалося виглядати “дівчиною в біді”, але, якщо вже чесно, саме нею я тоді й була.