РОЗДІЛ 12. ЕМІЛІЯ

— Не виганяй Розалі, — кажу після хвилинної паузи.

Вона неправа. Дуже неправа. Втягувати у свою ненависть до мене інших стажерів — це підло. Але якщо я отримаю бажане підвищення після стажування лише тому, що вдаю дівчину Марка... це теж не зовсім чесний хід. Можливо, не такий агресивний, але все одно з гірчинкою фальші. А ще мені не хочеться ставати тією самою «лихою відьмою», через яку вилітають інші стажери. Я мрію про успіх, про кар'єру, але ніколи не пішла б по головах інших.

Марк дивиться на мене згори вниз, ледь примружившись, і в його погляді читається суміш скепсису й недовіри.

— Ти впевнена, що хочеш, аби Розалі залишилася? — питає він. — Бо те, що тебе замкнули в туалеті, може бути лише початком.

Я знизую плечима.

— Можливо.

— Поясни.

— Якщо ти її виженеш, решта стажерів зненавидять мене.

Він щиро всміхається.

— Люба моя...

Знову нове звертання.

— ...вони вже тебе ненавидять.

Я кліпаю.

— Ми ж навіть як слід не познайомилися.

— Байдуже, знайомі ви чи ні. Це конкуренція.

Він відкидається на спинку крісла.

— Додай до цього заздрість, амбіції й бажання отримати місце після стажування. Думаєш, після цього вони дружно покличуть тебе на каву з круасанами?

— Не всі ж такі...

— Більшість.

— Не виганяй Розалі, — повторюю.

Він уважно вдивляється в моє обличчя.

— Ти ж розумієш, що вона навіть не подякує тобі за те, що залишилася завдяки тобі?

— Я роблю це не заради подяки.

Марк потирає перенісся й розслаблено прокручується у своєму кріслі.

— А я б ще й Флоріана вигнав, — додає він. — За те, що вплутався в це й дозволив використати себе. Хлопець він талановитий, але якщо ним так легко маніпулювати, у цьому бізнесі йому нічого робити. З нього просто вижмуть усе, що можна, і викинуть.

— Може, він зробив це, бо вона йому подобається? — припускаю я, згадавши, як захоплено Флоріан дивився на Розалі, коли ми перетиналися у відділі розробки колекцій.

— Тим гірше для нього, — відповідає Марк, розстібаючи верхній ґудзик сорочки.

Цей невимушений жест чомусь одразу привертає мою увагу. Погляд мимоволі ковзає по його шиї, затримується на гострій лінії щелепи. Несправедливо бути настільки вродливим. Куди не подивися — усе у ньому бездоганне. Аж дратує.

— Почуттям не місце на роботі. Вони лише заважають ухвалювати правильні рішення. А коли все закінчується, працювати разом стає майже неможливо. 

— Справді? Тоді чому ти попросив мене вдавати свою дівчину? Хіба це не стосунки на роботі? Навіть більше — ти мій бос, а це означає, що я професійно від тебе залежу.

— Еміліє, ми лише граємо ролі. Те, що між нами, — несправжнє. А вдавати завжди простіше, ніж проживати це насправді. Фальшиві почуття не розбивають серце.

Він говорить це з незворушним виразом обличчя, але в останніх словах вловлюється щось надто особисте. Наче він давно зробив для себе цей висновок. Я вирішую не ставити зайвих запитань.

— У Maison Mireval немає офіційної заборони на службові романи. Хоча керівництво такого не схвалює, — продовжує Марк.

— Чудово. Тобто мене ненавидітимуть не лише стажери, а й половина колективу.

Кутики його губ ледь підіймаються.

— Раджу більше думати про себе й власні амбіції, ніж про те, хто і що про тебе думає. Це стане в пригоді будь-де.

— А якщо для мене важливе і те, й інше? Я хочу працювати серед людей, які мені довіряють. Хочу нормально приходити в офіс, вітатися з колегами, обідати з ними, не думаючи, що за спиною мене обговорюють. Кар'єра — це важливо, але не ціною нормальних стосунків із людьми.

Марк кілька секунд мовчки дивиться на мене.

— Ти неймовірно наївна.

— Це комплімент чи образа?

— Сам досі не визначився. Іноді мені здається, що віра в людей — найбільша помилка, яку можна зробити. Рано чи пізно вони все одно розчаровують. Кожен із нас зрештою думає насамперед про себе.

— А іноді?

Я не відводжу погляду. На мить мені навіть здається, що Марк не відповість.

— А іноді... мені подобається, що існують люди, які досі дивляться на світ так, як ти.

Він одразу відвертається до монітора, ніби шкодує, що сказав це вголос.

— До речі, ти вже визначилася, який проєкт презентуватимеш наприкінці стажування? — змінює тему Марк.

— Вибираю між двома концепціями. Перша — колекція, натхненна силуетами Dior New Look п'ятдесятих. Друга — сучасне переосмислення атмосфери старих паризьких ательє.

— Бери другу.

— Чому?

— Я не маю нічого проти Діора. Моя мама взагалі його обожнює, особливо ранні колекції. Але журі вже сто разів бачило молодих дизайнерів, які надихалися Діором, Шанель, Баленсіагою чи Сен-Лораном. Покажи їм себе. Не свою любов до класиків, а власний почерк.

Я киваю.

— Дякую.

Усміхаюся, ставлю ноутбук собі на коліна й уже відкриваю файл із ескізами.

Марк прокашлюється.

— І ще дещо.

Підводжу голову.

— Ми тепер проводитимемо багато часу разом. Іноді нам навіть буде весело. Але...

— Що але...

Він дивиться мені просто в очі.

— Не закохуйся в мене, гаразд?

Розгублено кліпаю. Самовпевненості цьому чоловікові точно не позичати.

— Я серйозно, Еміліє. Я не створений для стосунків. І точно не той чоловік, який відповідатиме тобі взаємністю чи колись пообіцяє «довго і щасливо».

Уся вдячність за щойно отриману пораду щодо колекції випаровується за одну секунду.

— Не хвилюйся. Якщо хтось із нас і ризикує закохатися, то це точно не я.