РОЗДІЛ 11. ЕМІЛІЯ

— Готова дізнатися, хто тебе замкнув у туалеті? — питає мене Марк, розсівшись у своєму кріслі в офісі.

Я влаштувалася на диванчику з ноутбуком на колінах і вже хвилин двадцять намагаюся обрати між двома концепціями майбутньої колекції.

Перша — переосмислення сукні-бюстьє в стилі Dior New Look 1950-х: чітко окреслена талія, пишна спідниця, складна корсетна конструкція й розкішне мереживо ручної роботи. Вишукана, стримана жіночність, у якій кожна деталь працює на бездоганний силует.

Друга — колекція, натхненна старими паризькими ательє: легкі сукні з дрібним квітковим принтом, напівпрозорими рукавами, мереживними комірцями, рядами перламутрових ґудзиків і багатошаровими спідницями, що м'яко коливаються під час ходи. Речі, що ніби переносять у Париж іншої епохи, але водночас залишаються напрочуд актуальними.

Обидві ідеї мені подобаються, але лиш одну з них я маю довести до ідеалу та представити на фінальному показі наприкінці стажування.

Наступні два дні стажери працюватимуть зі своїми керівниками, тож ми з Марком у прямому сенсі тепер нерозлучні. Живемо разом, разом їздимо на роботу, працюємо в одному кабінеті...

Ще кілька тижнів тому для мене це було б справжнім кошмаром. Але чим більше часу я проводжу з Марком, тим більше розумію, що він багато в чому грає роль. Наче щодня вдягає маску самовпевненого нарциса, за якою ховається зовсім інша людина.

Так, він любить бути в центрі уваги й не втрачає нагоди похвалитися собою. Але водночас щиро радіє успіхам інших. Однаково привітно вітається і з топменеджерами, і з працівниками, яких більшість керівників навіть не помічає. Іноді я ловлю його на дрібницях, які зовсім не пасують тому образу самозакоханого засранця, який він так старанно підтримує. І що більше таких моментів помічаю, то важче повірити, що під бездоганно випрасуваним піджаком від Tom Ford ховається лише пихатий красень.

— Я й так знаю, що це Розалі... — відкладаю ноутбук, підводжуся з диванчика й підходжу до його столу. Нахиляюся, щоб краще бачити екран комп'ютера.

Марк запускає відео. І о… святий Маноло Бланік! Це ж охоронець (його я впізнаю за формою). А ще він з високим худорлявим хлопцем, якого я не можу впізнати зі спини. 

— Це не Розалі… — вражено нахиляюся ще ближче до монітора.

Мене це справді дивує, бо я не думала, що хтось крім неї бажає мені неприємностей. А коли дивлюся на Марка, то бачу, що він дивиться не на монітор, а на мене. Я підійшла до нього надто близько, увірвалася в його особистий простір і нависла над ним… На щастя, з моєї блузки не вивалюється декольте, бо це було б занадто.

— Вибач, — я відсуваюся трохи від нього, змінивши позу і почервонівши.

— За що? — Марк не виглядає розлюченим, радше навпаки — потішеним.

Я лише відкриваю рот, щоб відповісти, як він несподівано бере мене за зап'ясток.

— Марку...

Він різко смикає мене до себе. Я втрачаю рівновагу. І вже наступної миті сиджу в нього на колінах. Завмираю. Буквально перестаю дихати. Не знаю, що мене шокує більше — власна незграбність чи те, наскільки близько зараз його обличчя до мого.

Гучно ковтаю.

— Еміліє, — спокійно каже Марк.

Його долоня лягає мені на стегно. Тіло миттєво напружується.

— Ми вдаємо пару.

Я мовчу.

— Якщо ти щоразу червонітимеш, коли я до тебе торкатимуся... або коли між нами буде така відстань... це справді нас видасть.

Його голос звучить напрочуд спокійно. 

— На вечірках люди звертатимуть увагу на такі дрібниці. Помічатимуть, як ти затримуєш подих, як завмираєш від одного дотику, як боїшся навіть поворухнутися біля мене.

Сердито дивлюся на нього.

— Я не боюся.

— Тоді перестань поводитися так, ніби ось-ось знепритомнієш.

Невдоволено підтискаю губи.

— У мене майже немає досвіду стосунків. І я погано брешу. Можливо, я справді не найкраща кандидатка для цього плану. Те, що твоя мама вирішила, ніби між нами щось є, ще нічого не означає.

Сама не знаю, навіщо зізнаюся йому в цьому. Мабуть, тому що мені й справді тривожно. І ще тому, що я хочу, аби ця дивна угода принесла користь нам обом. Не люблю залишатися комусь винною.

Марк ледь усміхається.

— Це означає дуже багато. Бо якщо моя мама повірила, то вона переконає й усіх інших. Тож не недооцінюй себе. А з практикою в нас виходитиме дедалі природніше. 

Моє серце калатає так голосно, що, здається, його чути на весь кабінет. Але цього разу я не відсахуюся. Не прибираю його руки зі свого стегна. Навпаки. Повільно розвертаюся до нього й кладу долоні йому на груди.

Відчуваю крізь сорочку рівний стукіт серця.

— Так краще? — тихо питаю.

На мить його погляд затримується на моєму обличчі.

— Набагато.

Його очі повільно опускаються до моїх губ. Вони починають дивно поколювати. Мимоволі я теж переводжу погляд на його губи. І цього вистачає. Щось між нами змінюється. Я бачу це в його очах так само чітко, як відчуваю в собі. Залишається тільки кілька сантиметрів між нашими обличчями. У голові блискавкою спалахує одна-єдина думка. Поцілуй мене. Від власного бажання стає лячно. Це ж Марк… Він — мій бос. Наші стосунки несправжні. Але мені так відчайдушно хочеться скоротити ці кляті кілька сантиметрів?

Марк ніби теж відчуває щось схоже. За мить він різко забирає руку з мого стегна, відкашлюється й відвертається до монітора.

— Тебе замкнув Флоріан, — каже вже звичним діловим тоном. — Точніше, судячи із записів камер, він домовився з одним із охоронців. 

Я ще кілька секунд сиджу нерухомо. Марк уже дивиться в монітор так, ніби нічого не сталося. Тож я мовчки злізаю з його колін і повертаюся на диван, хоча всередині все ще не відпускає дивне відчуття.

— Флоріан? — перепитую. — Але він же мене майже не знає. Ми перекинулися кількома словами під час знайомства. Навіщо йому це?

Марк знизує плечима.

— Причин може бути багато. Конкуренція. Заздрість. Бажання комусь догодити.