РОЗДІЛ 11. МАРК

Коли я нарешті повертаюся до квартири, на годиннику вже далеко за десяту вечора. Алкоголь трохи приглушує думки, але не настільки, щоб я перестав відчувати виснаження після цього клятого дня. У голові досі гуде музика клубу, сорочка неприємно липне до спини, а найбільше мені хочеться дістатися своєї кімнати, скинути одяг і провалитися в сон, не думаючи ні про раду директорів, ні про Нью-Йорк, ні про Луї, Селест чи Емілію.

Зачиняю вхідні двері й не вмикаю світло. Квартира потопає в темряві, лише крізь панорамні вікна до коридору просочується бліде сяйво нічного міста. Я встигаю зробити лише кілька кроків у бік своєї кімнати, коли двері спальні Емілії з гуркотом розчиняються.

Я завмираю.

У темряві вона мене не помічає. Світло теж не вмикає — лише присвічує собі екраном мобільного й крізь зуби лається, тягнучи щось важке до виходу. За мить із дверного отвору виринає валіза.

Емілія смикає її за висувну ручку, проте одне з коліщат застрягає на порозі. Вона сердито тягне валізу на себе, мало не втрачає рівновагу й знову бурмоче щось обурливе собі під ніс.

Я клацаю вимикачем.

Яскраве світло заливає коридор. Емілія здригається від несподіванки, різко обертається до мене й мружить очі, намагаючись звикнути до освітлення.

— Далеко зібралася? — питаю, ступаючи вперед і перегороджуючи їй дорогу.

Я планував поговорити з нею завтра вранці, коли ми обоє трохи охолонемо після сьогоднішньої сварки. Здається, всесвіт вирішив, що чекати до ранку — надто довго, тому цю розмову доведеться провести зараз, коли я втомлений, усе ще злий і трохи п'яний.

— У готель, — відповідає Емілія й міцніше стискає ручку валізи. — Я більше не завдаватиму тобі клопоту. Моє стажування в Maison Mireval закінчилося. Я поговорю з Давидом, усе йому поясню, тож тобі не доведеться ні за що відповідати. Це лише моє рішення. 

Вона вперто дивиться кудись убік, уникаючи мого погляду. Але навіть так неможливо не помітити її почервонілих очей, трохи припухлих повік і ледь помітних слідів від сліз на щоках.

У грудях ворушиться неприємне відчуття, підозріло схоже на провину, але я не дозволяю собі надовго на ньому зосереджуватися. Я справді планував вибачитися перед нею завтра вранці. Можливо, я й егоїст, але свої помилки визнавати вмію. Та зараз мене дедалі сильніше охоплює злість, бо я розумію: Емілія збиралася вислизнути з квартири, навіть не попередивши мене. Якби я повернувся додому на пів години пізніше, вона б уже пішла, а я отримав би новий, трясця, клопіт — шукати її по всьому Парижу. 

— Я так розумію, попрощатися зі мною ти не планувала?

Емілія нарешті підводить на мене погляд.

— Ти мені не друг, не захисник і вже навіть не мій бос, — вона повертає мені мої ж слова. — Я не зобов'язана з тобою прощатися.

— Отже, коли ти стикаєшся з труднощами, то одразу тікаєш. Така твоя стратегія в житті?

— Я не тікаю.

У її голосі бринить роздратування. Добре. Значить, я натиснув на правильний важіль. Як би сильно ця дівчина мене не дратувала, я вже встиг зрозуміти: вона живе своєю справою. Я працював з десятками стажерів і навчився відрізняти тих, хто прийшов за красивим рядком у резюме, від тих, хто по-справжньому горить модою. Емілія належить до других.

— Тоді як ти це називаєш?

Спираюся плечем об стіну, схрещую руки на грудях, але навіть не думаю звільняти їй прохід.

— Ти вважаєш мене тягарем. Стажери думають, що я з тобою сплю. А після того, що сталося сьогодні... Та яка вже різниця...

Вона замовкає, ковтаючи клубок у горлі. Намагається обійти мене, але я встигаю схопити її за плечі. Емілія завмирає. Я теж.

Між нами залишається всього кілька сантиметрів. Уперше маю змогу роздивитися її так близько.

Пухкі губи щільно стиснуті. Прямий ніс. Високі вилиці. Густі чорні вії роблять її погляд ще виразнішим. Кілька пасом вибилися з недбалого пучка, пом'якшуючи чіткі лінії обличчя. Густе чорне волосся відбиває світло коридорної лампи холодним, майже синюватим полиском. Її очі темні, як міцне еспресо, і лише під прямим променем світла в райдужці проступає глибокий карий тон. Від неї пахне стиглою вишнею, мигдалем і теплими, трохи терпкими парфумами.

Емілія зовсім не схожа на дівчат, які полюють на багатих чоловіків. Вона ніби з іншого світу. У її погляді немає ані розрахунку, ані кокетства, ані тієї маніпулятивної гри, яку я бачив десятки разів. Саме така дівчина мені й потрібна. Це може спрацювати. І мамі Емілія подобається — тут навіть вигадувати нічого не доведеться. Мама вже сама все собі нафантазувала...

Про що, в біса, я взагалі думаю? Ні. Це божевілля.

— Відійди, Марку, — Емілія витягує мене з думок, які завели явно не туди.

— Клер розповіла мені, що сталося, — я не відпускаю її.

— Тобто свою секретарку ти здатен вислухати, а мене — ні? Дякую. Це лише підтверджує, що моє рішення правильне. Мені не місце в Maison Mireval.

— Еміліє, я був не правий.

Вона мовчить кілька секунд, ніби не вірить, що почула це від мене.

— Це нічого не змінює.

Забираю руки з її плечей, але відступати не збираюся. 

— Я не знав, що тебе замкнули в туалеті.

— Ти навіть не дав мені нічого пояснити.

— Я був злий. Ти б на моєму місці також розізлилася…

Вона хитає головою й міцніше стискає ручку валізи, штовхаючи її на мене. Я встигаю перехопити валізу й накриваю її долоню своєю, не дозволяючи зрушити з місця.

— Ти нікуди не поїдеш.

Емілія опускає погляд на мою руку. Потім підводить очі й зустрічається зі мною поглядом.

— Ти не можеш мені наказувати.

Вона ще раз смикає валізу, але безрезультатно. Тоді від розпачу накидається на мене з кулаками й починає лупити в груди. Від такої нахабності я на секунду просто зависаю, після чого випускаю ручку валізи, роблю швидкий крок Емілії за спину й скручую її руки навхрест, міцно притискаючи дівчину до себе.

— Серйозно? Ти збираєшся зі мною битися? — шепочу їй у вухо.