РОЗДІЛ 10. МАРК

— Ще один Louis XIII*, — звертаюся я до бармена.

Все, що мені зараз потрібно, — це напитися, і я серйозно налаштований втілити цей план у життя.

Бармен подає мені напій. Навіть не глянувши на білявку, яка вже хвилин десять крутиться біля барної стійки, намагаючись привернути мою увагу, я одним ковтком осушую келих. Вона розчаровано підтискає губи, нарешті зрозумівши, що всі її старання марні, і, цокаючи підборами, відходить.

— То ти напиваєшся через те, що Селест повернулася з Мілана в Париж, чи є якась інша причина? — Анрі спирається ліктями на стійку, роздивляючись публіку довкола.

Мовчки показую бармену на порожній келих.

— Повтори.

Перш ніж бармен встигає поставити переді мною новий келих, Анрі безцеремонно перехоплює його й відсуває від мене.

— Навіть не думай.

— Поверни.

— Тобі вже досить.

— Відколи ти став таким нудним? — бурчу.

— Марку, ще вдень ти не виглядав людиною, яка планує сьогодні спорожнити половину барної карти. Що сталося?

— Плани змінилися.

— То це таки через Селест?

— Чхати мені на Селест... — усе ж дотягуюся до келиха, який він відсунув, і роблю ковток. — Хоча, так, згоден, вона приїхала геть невчасно. Весілля Луї, моє переведення в Нью-Йорк...

Про Емілію не згадую. Не хочу давати Анрі жодного приводу колупати мене ще й через неї. Сьогодні я розніс дівчину вщент, а потім дізнався від Клер правду. Почуваюся повним мудаком. А може, я ним і є. Але це аж ніяк не скасовує того, що Емілія — ходяча катастрофа. Проблеми тягнуться за нею, наче шлейф весільної сукні. 

— А Луї знає, що Селест повернулася? — питає друг.

— Так. Але вона йому цікава рівно настільки ж, наскільки й мені. Одного разу нам обом вистачило пошитися через неї в дурні, щоб побачити її справжню сутність. Хоча я вже й не сподіваюся, що Луї колись відпустить минуле.

— Ну, ти зруйнував його перше весілля. У нього, як не крути, є причина.

— Селест не хотіла виходити за нього заміж. Вона лиш намагалася привернути мою увагу. Це знають усі. Але чомусь у цій історії лиходій — я, а не вона. Все, чого я хочу, — забратися з Парижа й переїхати до Нью-Йорка. Тоді всім стане легше дихати. Луї перестане біситися, а я нарешті почну нове життя.

Озвучую свій план Анрі.

— І в чому проблема?

— Мою кандидатуру вважають недостатньо надійною. Бо я — не милий і покірний Луї. Дідько, він сам не хоче переїжджати до Нью-Йорка. Але якщо це буде шанс насолити мені, то погодиться без вагань.

— То помирися з ним. Луї не поганий, якщо зайвий раз не драконити його.

Легко сказати. На практиці це завдання майже нездійсненне. Я намагався. Справді. Але щоразу ми неминуче поверталися туди, звідки починали.

— Ти ж сам щойно сказав: я зруйнував його перше весілля. Для Луї це вчинок, якого він ніколи не забуде. Навіть мама й Леоні не можуть нічого змінити в наших стосунках. Якщо вже він вирішив мене ненавидіти, то не відступить.

— Якщо не виходить домовитися з Луї, щоб він добровільно відмовився від посади в Нью-Йорку, тоді перестань витрачати сили на нього. Переконай раду директорів, що саме ти — найкращий кандидат. Нехай вони самі захочуть бачити в Нью-Йорку тебе, а не Луї.

— Я можу дати їм досвід, ефективну стратегію розвитку, прогнози зростання. Можу працювати без вихідних. Але цього замало. Ітан Колдвелл прямо сказав: раді директорів потрібен не просто сильний керівник, а людина, яка випромінює стабільність. Дружина, будинок, сім'я — усе це сигнал, що ти готовий осісти, подорослішав і більше не втнеш чергової дурниці. Це може гарантувати їм Луї, а не я. І в цьому я програю.

Повз бар проходять дві дівчини. Анрі ловить їхні погляди й невимушено всміхається. Одна з них сміливо підморгує у відповідь, інша шепоче щось подрузі на вухо. Вони ніби вагаються, чи не підійти до нас, але, ковзнувши поглядом по моєму похмурому обличчю, зрештою йдуть далі.

Анрі ще кілька секунд дивиться їм услід, а тоді повертається до мене.

— То дай їм те, що вони хочуть побачити.

— Кому?

— Раді директорів. Усім. Створи правильну картинку. Покажи, що змінився. Переглянув свої пріоритети. Засвітися з кимось на кількох заходах, дай пару коментарів пресі. Нехай усі думають, що ти закохався. Ти ж знаєш, як працює цей світ.

— Дівчата, з якими я зазвичай зустрічаюся, для цього не підходять. Щойно між нами з'являться камери, вони наступного ж дня продадуть цю історію журналістам. Або, що ще гірше, справді вирішать, що я збираюся на них одружитися. Це не варіант.

— То знайди когось серед моїх моделей.

Підводжу на нього погляд.

— Ти власник модельного агентства чи сутенер? Я щось пропустив?

Анрі фиркає.

— Ідіоте, я пропоную тобі нормально домовитися з кимось. Мої дівчата професійні. Вони не здадуть тебе заради дешевої сенсації.

Хитаю головою.

— Може, й ні. Але твої моделі працюють із Maison Mireval уже не перший рік. Луї, мама й Леоні знають більшість із них. Ніхто не повірить, що я раптом без пам'яті закохався в одну з моделей, яку раніше всі бачили поруч зі мною десятки разів.

— Тоді звернися в ескорт. За кругленьку суму там знайдуть тобі кого завгодно.

Криво всміхаюся.

— Це також не варіант. У таких дівчат надто хижий погляд. Наче в них на лобі великими літерами написано: «Я хочу твої гроші, і зроблю все, щоб їх отримати». А мені потрібно зовсім інше. Щоб кожен, хто на нас подивиться, подумав: «Вона закохана в нього по вуха».

На мить замовкаю, перекочуючи в келиху залишки випивки.

— Якби треба було переконати лише раду директорів, я б, можливо, так і зробив. І, швидше за все, це навіть спрацювало б. Але в раді сидять моя мати, Леоні й Луї. Вони знають мене надто добре, щоб купитися на таку виставу. Я не сперечаюся, дівчина з ескорту може бути красивою, розумною й чудово відіграти свою роль. Але рано чи пізно вона себе видасть. Поглядом. Фразою. Неправильною реакцією. І тоді про Нью-Йорк можна буде забути. Я не можу так ризикувати.