РОЗДІЛ 9. ЕМІЛІЯ

Марк сидить на диванчику перед своїм кабінетом, ліниво гортаючи глянцеві сторінки свіжого номера Vogue. Він не вчитується в заголовки й не вдивляється в ідеально відретушовані фотографії моделей. Його пальці перегортають сторінки суто механічно. У всій його позі відчувається небезпечна, оманлива розслабленість хижака, який точно знає: жертва сама прийде в пастку. Потрібно лише трохи зачекати.

Поставивши себе на його місце, я можу його зрозуміти. Так, я підвела Марка. Знову. Але як би жалюгідно й по-дитячому це не звучало, так само як і з раптовим виселенням, я не винна в тому, що сталося. Обставини просто вкотре виставляють мене крайньою.

Я стою поруч із його секретаркою. Напружена, зла на весь світ і водночас роз'їдена почуттям провини, намагаюся знайти в тому хаосі, що коїться в голові, потрібні слова, щоб почати розмову з Марком.

— Емілія знайшлася, — першою порушує мовчанку мадам Дюфур.

Марк підводить очі від журналу, і я завмираю під його поглядом. Їхній сапфіровий колір не втратив своєї краси, але зараз ця глибина не затягує, а лякає. У них лише гнів, розчарування й рішучість. Мені бракує повітря.

Він плавно й безшумно підводиться з дивана, наче леопард, який нарешті дочекався моменту для стрибка.

— Марку, я...

— Клер, мене ні для кого немає, — перебиває він і переводить погляд на секретарку. Не чекаючи відповіді секретарки, Марк відступає вбік і кивком голови наказує мені зайти до кабінету.

Я заходжу. Почуваюся так, ніби сама залізла в клітку, а ключ від неї щойно опинився у Марка. Двері за моєю спиною зачиняються, лишаючи нас наодинці.

— Вибач… — роблю ще одну спробу бодай трохи пом'якшити його гнів.

— Ти мовчиш, — він різко розвертається й виставляє переді мною вказівний палець, ледь не торкаючись мого носа. — Я говорю. Затямила?

— Але я...

— Зрозуміла мене, Еміліє, чи хочеш, щоб твоя практика закінчилася вже зараз? — його голос знижується до небезпечного шепоту, від якого по спині біжать мурашки. — Коли я обіцяв твоєму братові допомогти тобі, то не підписувався на вибрики незрілої маленької дівчинки, яка вирішила, що може робити все, що їй заманеться! За кого ти мене маєш?

— Мені шкода…

— Тобі шкода? — він перекривляє мої слова, знущально вигнувши брову.

Марк не сідає у своє крісло. Так само як і не пропонує сісти мені. Я надто гостро відчуваю, наскільки близько він стоїть. Ледве стримуюся, щоб не заплющити очі й не відступити назад, але гордість змушує стояти на місці. Знаю, що Марк навмисне порушує межі мого особистого простору, бо злиться. Мені потрібно лише витримати. Не огризатися. І знайти можливість розповісти про Розалі. Прямих доказів у мене немає, але хто ще міг замкнути мене в туалеті? Мотив був лише в неї.

— Еміліє, ти двічі виставила мене ідіотом перед усіма, хто задіяний у цій стажерській програмі, — викарбовує він кожне слово, дивлячись на мене згори вниз.

Різниця в зрості грає йому на руку.

— Першого разу я закрив на це очі. Гаразд, з ким не буває. Тебе виселили з орендованої квартири. Я навіть, бляха, поселив тебе у себе, щоб спростити тобі життя! Хоч ти з першого дня стала для мене скалкою в дупі. Але ти знову умудрилася вляпатися в якесь лайно. Я впевнений, що «поважну» причину ти маєш — загубилася на якомусь поверсі, тебе викрали прибульці чи на тебе звалився цілий рулон шовку, з-під якого ти не могла вибратися? Але я не збираюся цього слухати. З мене досить. Я не твій друг, не твій захисник і навіть не колега — я твій бос. І від того, яке враження ти справиш на мене, залежить успіх твого стажування. А зараз ти власноруч перекреслюєш усе, заради чого сюди приїхала. Ти ж сюди приїхала не для того, щоб бісити мене? Бо поки що тобі вдається лише це.

— Але я справді не зі своєї вини запізнилася на зустріч…

— Ти не запізнилася! Ти не прийшла, Еміліє! — кричить Марк. — Проігнорувала моє прохання. Не попередила завчасно. А я дзвонив і писав тобі, ніби в мене не має важливіших справ. Я намагався бути до тебе добрим і поблажливим, хоч, повір, це далося мені нелегко.

Вся моя впевненість і запал тріщать по швах. Я не хочу цього клятого стажування. Не хочу чути постійні нагадування Марка про те, що він робить мені послугу, що насправді не хоче бачити мене тут і що я для нього — суцільна проблема.

Ліпше відступити. Здатися. 

Швидким рухом витираю сльозу, яка скочується щокою.

Обличчя Марка залишається непроникним — жоден м'яз не здригається, жодної краплі жалю. Він розвертається й відходить від мене на кілька кроків, збільшуючи не лише фізичну, а й емоційну дистанцію між нами.

Я більше не намагаюся йому нічого пояснювати. 

— Їдь додому, Еміліє, — промовляє Марк, повернувшись до мене спиною.

Додому. Якщо він має на увазі свою квартиру, то вона мені й близько не дім. І ніколи ним не буде.

Виходжу з кабінету, грюкнувши дверима наостанок. Мадам Дюфур гукає мені навздогін, але я лише хитаю головою й біжу до ліфта.