РОЗДІЛ 7. ЕМІЛІЯ

Після обіду кожен із нас займається своїм завданням, яке роздала Мадлен, і ми з іншими стажерами майже не перетинаємося. Роботи вистачає. Я опиняюся у своїй стихії. Мені дістається систематизувати зразки тканин для майбутньої осінньої капсули.

Я розкладаю на величезному столі шматки дорогого оксамиту, летючого шовку та фактурного твіду, звіряючи їхні артикули з мудбордом дизайнера. Мої пальці безпомилково відчувають щільність кожного матеріалу, а погляд ковзає між відтінками Paris Blue, Burgundy та теплим Camel. Моє завдання не лише впорядкувати тканини, а запропонувати гармонійні колірні переходи, які Мадлен або затвердить, або відхилить. Робота вимагає максимальної зосередженості, але саме заради таких моментів я й мріяла потрапити до Maison Mireval.

Коли до кінця робочого дня залишається година, Мадлен відпускає нас, виділяє кожному робоче місце в опен-спейсі й дає завдання написати короткий звіт про сьогоднішній день (про це згадував Марк, тож я не здивована).

Усі стажери миттєво поринають у роботу, зависнувши над екранами своїх ноутбуків. Закінчивши звіт і маючи в запасі ще 20 хвилин до зустрічі з керівниками, я йду в туалет, щоб потім уже ні на що не відволікатися.

Я заходжу в кабінку, роблю свої справи, підходжу до раковини. Підморгую своєму відображенню в дзеркалі.

— Ти з усім впораєшся, Еміліє.

Підбадьорюю себе, усміхаюся й підходжу до дверей. Смикаю ручку, щоб вийти. Нічого. Двері навіть не ворухнулися. Хмурюся й смикаю ще раз, сильніше. Ручка глухо клацає, але двері стоять як вкопані. Я штовхаю їх плечем, а потім починаю щосили гримати кулаком по гладкій поверхні.

— Гей! Є хтось зовні? Відчиніть!

Абсолютна тиша. Паніка стискає груди. Я гарячково обмацую кишені кюлотів. Порожньо. Мобільного з собою немає — він мабуть залишився лежати на столі біля ноута з іншими моїми речами. 

У голові миттєво складається пазл. Ці двері не могли заклинити самі по собі, надто вже «вчасний» збіг обставин. Мене замкнули навмисно. І не треба бути генієм, щоб здогадатися, чиїх це рук справа. Розалі. Вона вирішила позбутися конкурентки лише тому, що зробила хибні висновки про мене і про Марка. Або ж їй взагалі начхати на правила, і вона звикла грати нечесно.

Сповзаю на підлогу, спираюся плечима на двері й ледь стримую сльози.

— От сучка... — зривається з моїх губ.

Нервово постукую носком балетки по мармуровій підлозі. Яка ймовірність, що сюди хтось зайде найближчим часом? Пів години? Година? Дві? Це ж не єдиний туалет у будівлі, і черга з жінок сюди точно не вишикується. Халепа. Халепа. Халепа...

Від самої думки про Марка мені паморочиться в голові. Коли я не з'явлюся на зустрічі з керівниками, він розлютиться. Він сприйме мою відсутність як легковажність і непрофесіоналізм. Як доказ того, що я не готова до роботи в Maison Mireval. Серце калатає десь у горлі. Що мені робити? Кричати, поки не зірву голос? Чи гамселити ці кляті двері руками й ногами? Підводжуся й зрештою роблю і те, і інше. Кричу, щосили б'ю у двері кулаками, а потім починаю гатити їх ногами. Марно. Ніхто не приходить.

Повільно сповзаю на підлогу. Здаюся. Більше не можу стримувати сльози. Вони без упину течуть по моїх щоках. І я не знаю, скільки часу минає, коли двері нарешті відчиняються.

Схоплююся на ноги й поспіхом витираю долонями мокрі щоки.

— Еміліє! Що ти тут робиш? Марк усюди тебе шукав! — охає мадам Дюфур.

— Мене Розалі зачинила в туалеті. Котра година? 

— 18:40. 

Я ще встигаю...

Не дослухавши її, вибігаю в коридор. Роблю кілька кроків, але раптом зупиняюся. Зустріч уже майже закінчилася. Не впевнена, що варто зараз вриватися до переговорної із заплаканими очима й скуйовдженим волоссям.

— Еміліє, ходімо. Зачекаєш Марка в його приймальні, — м'яко каже мадам Дюфур, наздоганяючи мене.

Я мимоволі заламую пальці.

— Як думаєте, Марк дуже злитиметься на мене?

— Так, — чесно відповідає вона.

****

Марк сидить на диванчику перед своїм кабінетом, ліниво гортаючи глянцеві сторінки свіжого номера Vogue. Він не вчитується в заголовки й не вдивляється в ідеально відретушовані фотографії моделей. Його пальці перегортають сторінки суто механічно. У всій його позі відчувається небезпечна, оманлива розслабленість хижака, який точно знає: жертва сама прийде в пастку. Потрібно лише трохи зачекати.

Поставивши себе на його місце, я можу його зрозуміти. Так, я підвела Марка. Знову. Але як би жалюгідно й по-дитячому це не звучало, так само як і з раптовим виселенням, я не винна в тому, що сталося. Обставини вкотре виставляють мене крайньою.

Я стою поруч із його секретаркою. Напружена, зла на весь світ і водночас роз'їдена почуттям провини, намагаюся знайти в тому хаосі, що коїться в голові, потрібні слова, щоб почати розмову з Марком.

— Емілія знайшлася, — першою порушує мовчанку мадам Дюфур.

Марк підводить очі від журналу, і я завмираю під його поглядом. Їхній сапфіровий колір не втратив своєї краси, але зараз ця глибина не затягує, а лякає. У них лише гнів, розчарування й рішучість. Мені бракує повітря.

Він плавно й безшумно підводиться з дивана, наче леопард, який нарешті дочекався моменту для стрибка.

— Марку, я...

— Клер, мене ні для кого немає, — перебиває він і переводить погляд на секретарку. Не чекаючи відповіді від неї, Марк відступає вбік і кивком голови наказує мені зайти до кабінету.

Я заходжу. Почуваюся так, ніби сама залізла в клітку, а ключ від неї щойно опинився у Марка. Двері за моєю спиною зачиняються, лишаючи нас наодинці.

— Вибач… — роблю ще одну спробу бодай трохи пом'якшити його гнів.

— Ти мовчиш, — він різко розвертається й виставляє переді мною вказівний палець, ледь не торкаючись мого носа. — Я говорю. Затямила?

— Але я...

— Зрозуміла мене, Еміліє, чи хочеш, щоб твоя практика закінчилася вже зараз? — його голос знижується до небезпечного шепоту, від якого по спині біжать мурашки. — Коли я обіцяв твоєму братові допомогти тобі, то не підписувався на вибрики незрілої маленької дівчинки, яка вирішила, що може робити все, що їй заманеться! За кого ти мене маєш?